Читати книгу - "Забудь-річка"

— А чому «наче»? Окупанти і є.

Уляна не любила різких слів. Особливо коли вони стосувалися чогось особистого. Ну звісно, Радянський Союз — імперія, росіяни — окупанти, коли чуєш це на мітингах, погоджуєшся, але назвати окупантом сусіда дядю Мішу, мічмана, і його дружину бібліотекарку тьотю Клаву? Це вже занадто.

Мама Марія розкладала на столику біля огорожі поминальні страви — паски з крашанками, пиріжки і сало, а поруч — місцеві делікатеси: смажену рибу, печену пахвину, «биточки» з мойви у клярі, і, звісно, очаківську бринзу.

— Руки, руки мийте! — метушилася вона, поспішаючи злити з пляшки, подати мило чи рушника, і все це одночасно.

Сьогодні Уляну чомусь не дратувала мамина послужливість, і, залишивши Степана під напором родинного піклування, вона запалила лампадку та обережно поставила на мармур надгробка.

— Вона ж греко-католичкою була, царство небесне, — зауважила мама, спостерігаючи за Уляниними діями. — Може, їй і не подобається, що ми тут так по-тутешньому поминаємо. Ти вже пробач, мамо, як люди, так і ми. Ти ж сама завжди…

— Та що ти таке верзеш? — обурилася Уляна. — Давай краще вип’ємо за упокій. Степане, налий мамі.

Степан слухняно взявся за чоловічу частину поминальної справи — відкоркував пляшки і наповнив пластикові склянки.

— Оце ж ми прийшли до тебе, з онучечкою твоєю, — стала розповідати мама до могилки. — Уляночка з Києва до тебе приїхала. І Степан приїхав. Це Улянин… — вона на кілька секунд замислилася і не добрала слова. — Його Шагута прізвище. Степан Шагута. Бачиш воно як. Повернувся до тебе Степан Шагута, тільки не той Степан. А де той, хіба ти вже звідти сама бачиш…

Ця простацька манера розмовляти з мертвими на цвинтарі замолоду дратувала Уляну. Але за роки регулярних весняних поминань чи то гострота сприйняття притупилася, а чи відчувся якийсь прадавній її сенс — частенько і самій хотілося приєднатися, розповісти бабусі Софії про себе, про Степана, який раптово виринув з дорожньої темряви, а потім потрапив у полон до піратів, про Настю, яка вже іде до школи — і незчулися, коли виросла. Цікаво, що сказала би бабуня, якби їй привезли Степана: знайомся, оце — Шагута.

На цвинтарі все відбувається за традицією — по першій чарці усі згадують покійних, подумки звертаються до них, а по другій починають роззиратися навкруги.

— Христос воскрес! — почулося ззаду.

— Воістину! — за всіх відгукнулася мама Марія на адресу сивого охлялого вже чоловіка.

— Пом’янете нашу бабусю? — з цими словами пані Марія взялася діставати чисту скляночку та метушливо совати на столі пахвину та ковбасу.

Степан без слів зрозумів свій маневр і щедрою рукою налив горілки.

— Хороша була женщина, — перехрестився старий. — А головне — наша. Українка. Я правильно говорю? Головне — наша.

— Поїжте щось, Опанасовичу!

— Дякую, — гість із ввічливості відламав шмат риби і з натяком поставив на стола порожню склянку. — Ви ж з Києва приїхали?

— М-г, — з повним ротом погодилася Уляна.

— Ну, що там у Києві кажуть? Що там ці регіони на нашу Юлечку сто мільярдів повішати хочуть? Комісію в отій верховній зраді організували. Не сидиться їм.

Степан поспішив відновити рівень у склянці. Уляна закрутилася на місці. Політичні розмови вона не дуже любила, а особливо у таких обставинах. Але на допомогу несподівано прийшов інший гість — сухенький дідок у старенькому, але ретельно напрасованому кітелі з орденськими планками. «У внутрішній кишені — партквиток», — чомусь подумалося Уляні.

— Хрістос воскрєсє! — сказав дідок з інтонацією попа з телевізора.

— Воістину! — звично відгукнулася мама. — Пом’яніть із нами.

Той перехрестився просто поверх своїх орденських планок. І партквитка.

— А от ви скажитє, шо там у вас в Кієвє по поводу Бандери говорять. Када у нєво героя вже забєрут, шо той Ющенко єму дал? — почав одразу, щойно відставив склянку. «Допомога» виявилася додатковим політичним загостренням.

— Та шо вам Бандера зробив, в самом дєлє? — втрутився сивий.

Почалася звичайна гавкотня на телевізійні теми. Це був привід відвести Степана з лінії конфлікту. Взявши до рук пару крашанок, паску і жменю цукерок, вона за лікоть відтягла його убік і зупинилися біля зарослого пагорба землі, що не мав ані хреста, ні огорожі. Діди за спиною продовжували сперечатися, не помітивши відступу київських гостей.

— Хто це? — запитав Степан, вказуючи на могилку.

— А Бог його зна, — Уляна нашвидкуруч прорвала травичку на верхівці і поставила поминальну страву. — Нема кому пом’янути. А від нас не убуде. Ми завжди йому чи їй ставимо. Царство небесне, земля пухом! — вона перехрестилася.

— Цікаво у вас поминають.

— Цікаво?

— Ну, якось так… весело.

— Весело?

— Ну як тобі сказати… — він замислився, шукаючи вдалий вираз. — Оптимістично. Я просто своїх пригадую в Сургуті. Там все зовсім не так.

— А як?

— Ну, по-перше, там на кладовище на Пасху ходять.

— Як на Пасху? — здивувалася Уляна. — Хіба можна? Це ж Воскресіння! У нас на Пасху навіть не ховають.

— А отак, — Степан розвів руками. — Але навіть на Пасху там все дуже похмуро. Вічна мерзлота. Людей нема.

— Вічна мерзОта, — посміхнулася Уляна. — Тут усе від людей залежить. У нас баби кажуть, що на цвинтарі поминати треба радісно і світло. Раніше просто на горбочках скатертини розстеляли, а чарку обов’язково через могилу треба було передати. Це зараз все на столах за огорожами.

— І мама твоя з бабусею, як з живою, розмовляє.

— Це вона вже тут навчилася. Перші роки більше мовчала, а потім наслухалася, і давай собі. Христос воскрес! — привіталася вона до сусідньої компанії поминальників.

— Воістину. Пом’яніть з нами наших бабусю і дідуся!

Поки поминали сусідів та отримували цукерки та печиво, Уляна бічним зором помітила, як з кущів намалювався обідраний та п’яненький цвинтарний бомж, звичним рухом підхопив з безіменного горбочка поминальну страву і закинув у черево величезної обідраної сумки, що ніс при боці.

— Диви, — штурхонула вона Степана. — От тобі наші сірі та убогі. З’їсть пасочку, і буде чиїйсь душі на тому світі полегшення.

— Від такого хіба полегшає?

— Усі ми божі діти.

— А в Росії кажуть, раби божі.

Уляна посміхнулася:

— Мабуть, так і є. Вони — раби. Ми — діти.

Гості