Читати книгу - "Будь мені тайною, Марина Тітова"

Так незвично. Перше Різдво без сестри, бо поїздка скасувалась. І без подарунка у шкарпетці, бо це лише моя з сестрою традиція. Мій чоловік такого не розуміє...

"Мій чоловік"... Так ніяково стало так називати Харитона. Віднедавна не вкладаю в це словосполучення звичних почуттів. Немає більше в них, ні вдячності, ні поваги... І в цьому я завдячую Гаврилу. Його приїзд на Різдвяні свята став мені дарунком.

Як виявилось, ні в який Київ Гаврюша не їздив...

Поки чекаю на повернення Харитона з роботи, прокручую в голові питання. Навіщо. Він. Мені. Збрехав? Гаврюшик стверджує, що свято відбулося. То ж чому мій, так званий, чоловік у зворотному мене запевнив?

Та запитати благовірного не вдається. Він приходить додому з гостями, з Андрієм і Діаною. Свято ж нині!

Я мовчу. Нічим не показую свої справжні емоції. Істерик не закочую, бо вважаю, що все вирішувати треба розмовами. Все ще сподіваюсь, що сталась якась плутанина... Інколи приєднуюсь до розмов і розваг із гостями. Інколи відволікаюсь на повідомлення від Сашка... Та, зрештою, через те, що цілий день готувала різні страви, відчуваю себе змученою й мені стає все важче знаходити сили бодай на якесь спілкування. Тому обираю лягти спати раніше. Через це розмова з Харитоном тимчасово переноситься, бо він залишається з гостями допізна, бо вони ніяк не йдуть...

Сплю добре. Навіть, занадто, не зважаючи на те, що так багато відбувається на моїй душі. А вранці прокидаюсь раніше та чатую на пробудження Харитона.

Настрій паскудний. Сашко не припиняє писати, а я злитись на це. Щодо спілкування з ним я вже не така категорична сьогодні, втім, я хочу спершу поговорити з Харитоном. А Саші... Не хочу йому давати марних надій, раптом що... А радше, собі... Все ще сподіваюся, що це всі змовились проти Харитона. Адже це Марфа могла підговорити й Сашка, й Гаврика, щоб всі вони наговорювали на мого чоловіка? Колись таке було, коли вона образилась на батьків, що вони брату дарують квартиру, а їй ні...

Але ранкова розмова не виходить такою, яка мені треба. У Харитоші болить голова й він просить тиші, а потім збирається на роботу... Змушую себе почекати до вечора...

Вдень знову пише Сашко. Він чекає мене на урок французького, але присутність Гаврюши у квартирі стримує мене від цього. Не хочу займатись у присутності сторонніх. Натомість їду гуляти з Гавриком на Хортицю, щоб познайомитись там із його дівчиною, до якої він, як розповів мені по секрету, і приїхав насправді. На острові бачимо новорічну ілюмінацію, фотозони, серед яких є і олені, і ялинка. А ще тут відбувається театралізована вистава та проходять майстер-клас для діток...

Такий вихід із чотирьох стін трохи підбадьорує мене, не дає зламатись. І знайомство з Лізою, дівчиною Гаврика, теж стає мені ліками проти тривожних дум. Молодша на рік за Гаврюшу студентка місцевого коледжу нагадує мені мене в її роки. Такою ж світлою та довірливою я приїхала колись до Запоріжжя в пошуках кращої долі для себе. Тоді я ще вірила у те, що в кожній людині є щось хороше... Шкода, що час нещадно руйнує всі сподівання...

О п'ятій повертаємось додому. Запрошую на вечерю і Лізу. Втрьох проводимо гарно час, аж поки не повертається... "мій чоловік"...

І знову він не сам. Цього разу з Вовкою, Настею та ще кількома своїми неодруженими друзями. Пропоную молоді не стирчати зі стариганами за тридцять та піти прогулятись вечірнім містом. Хочу з ними, бо в їх компанії мені стає легше, але я вагаюсь. Вони зустрічаються від сили місяць, а це найромантичніший період. І, певно, їм хочеться побути вдвох... Тому відпускаю їх самих.

— Чому ти така засмучена? — натомість знаходить мене Настя, коли я усамітнююсь на кухні, бо сміх та ігри у "Соньку" у вітальні мене не надихають.

— Я не засмучена... Дещо виморена та сонна. Сьогодні гуляла багато Хортицею. Мабуть, надихалась добряче зимовим повітрям і тому мене хиле в сон, — виправдовуюсь неохоче, зовсім не бажаючи ділитись тим, що в мене на душі, ніби тримаю все потаємне під замком.

— Розумію... Ймовірно, мрієш, щоб гості якомога скоріше розійшлись? Мда, нормальний чоловік побачив би, що його жінка хоче тиші, та й прогнав би всіх.

Мене проймає немов струмом від почутого. Настя знову намовляє на Харитона, що він такий, сякий. Та цього разу я не сприймаю її слова образливими. Це вже не Марфа та не Сашко... Та й, навіть, не Тая... Може й справді сторонні люди бачать значно більше, ніж я? Може Харитон не такий вже й адекватний? Обмови на нього останнім часом не схожі на жарти. Я й сама починаю помічати це...

— Настю, чому ти так відгукуєшся про мого чоловіка? — питаю прямо, бажаючи побачити значно більше, ніж завжди.

Дівчина стинає плечима, але виглядає це так, ніби вона не хоче говорити про свої думки.

— Я не вважаю Тона поганим, якщо що... Просто... Він не такий вже й ідеальний... Особисто я з таким не зустрічалася б, навіть, — з неприхованою антипатією висловлюється зрештою.

— А що, Вовка краще? — кидаю кпину і їй.

— Він хоча б не зра... — буквально випльовує Настя якусь свою думку, але спиняє сама себе напівслові.

— Що "хоча б не"?.. — зацікавлююсь такою обмовкою за Фрейдом.

Настя на мить застигає. Складно не вловити її розгубленості. 

— ...Він хоч і не зразковий, але з ним весело... То я трохи у словах заплуталась, — якось недоумкувато відказує Настя. — Кажуть, що у вагітність під дією певних гормонів пам'ять погіршується, тупієш — ну то не брешуть! Тільки завагітніла, а вже отупіла... Добре, залишу тебе і піду до хлопців...