Читати книгу - "Гордість і упередження і зомбі"

Елізабет сподівалася, що їм вдасться перекинутися бодай кількома словами, проте після привітання на початку вечора вони більше не перетиналися. Чекати на джентльменів у вітальні було такою виснажливою й нудною справою, що вона ледь не грубіянила всім. Вона думала, що лише прибуття Дарсі й Бінґлі може прикрасити цей вечір.

«Якщо він до мене не підійде, — подумала вона, — то я навіки зречуся надій і більше не зводитиму погляду з меча».

Та ось джентльмени прибули. Їй здавалося, що сподівання от-от здійсняться — але де там! Навколо столу, за яким місіс Беннет заварювала чай, а Елізабет розливала каву, юрмилися панянки, і біля неї не знайшлося б місця для зайвого стільця.

Дарсі рушив на інший край кімнати. Вона проводжала його поглядом, заздрячи всім, із ким він розмовляв. Її терпцю ледве ставало на те, щоб наливати каву, й вона сама на себе лютувала за такі дурощі.

«Я йому відмовила, та ще й з кулаками! Я ж не дурна, то годі сподіватися, що він досі в мене закоханий. Нема такого чоловіка, який переступив би через власну гордість і запропонував свою руку і серце вдруге. Та він радше із зомбі одружиться!»

Вона трохи пожвавішала, коли він сам приніс назад свою чашечку. Вона скористалася нагодою, щоб спитати:

— Ваша сестра досі в Пемберлі?

— Так, вона пробуде там до Різдва.

— Сама-самісінька? Невже її друзі вже роз’їхалися?

— Лишилися слуги й охоронці.

Вона не знала, що ще йому сказати; якби ж то він підтримав розмову! Проте він кілька хвилин постояв поруч із нею мовчки, а потім пішов собі геть.

Коли чайне начиння прибрали й винесли столики для карт, панянки нарешті піднялися. Елізабет сподівалася перетнутися з містером Дарсі, але її надії і тут було розбито — її мати почала ревно вербувати гравців у «Домовину — гробівець». Тут вона вирішила й не сподіватися, що вечір мине приємно. Вони опинилися за різними столами, й Елізабет лишалося тільки надіятися, що, коли Дарсі так часто позирає в її бік, то грає він так само погано, як і вона.

Місіс Беннет мала намір просити джентльменів із Незерфілду лишитися й на вечерю, проте, як на біду, їхній екіпаж підкликали раніше, ніж інші, й вона не зуміла їх затримати.

— Ну, дівчатонька, — сказала вона, щойно вони лишилися самі, — що скажете? Мені здається, все пройшло як по маслу. Вбрання були ошатні, як ніколи. Смаженина досконало вдалася, і всі казали, що в житті ще не куштували такого жирного стегна. Ліззі, спасибі, що вполювала гарного оленя. Та й суп разів у п’ятдесят кращий, ніж те вариво, яке подавали у Лукасів на минулому тижні. Навіть містер Дарсі відзначив, що куріпки дуже смачні, а в нього ж, либонь, два чи три французькі кухарі. А ти, Джейн, ще ніколи не була така гарна.

Коротше кажучи, місіс Беннет не могла натішитися вечором. Побачивши, як Бінґлі поводиться з Джейн, вона вже й не сумнівалася, що та його захомутає. Вона була така певна у цьому, що аж здивувалася, коли він не приїхав наступного дня пропонувати її доньці руку і серце.

— Приємний видався день, — сказала Джейн, звертаючись до Еліза-бет. — Товариство було добірне, і всі знайшли спільну мову. Сподіваюся, ми ще не раз так зберемося.

Елізабет лише усміхнулася.

— Ліззі, не приписуй мені цього всього, бо мені вже ніяково. Повір, я просто тішуся його товариством, бо він розважливий і приємний юнак, і ні на що більше не сподіваюся. Тепер я цілковито певна, що він ніколи не мав жодних планів на моє товариство. Він просто люб’язніший, аніж більшість чоловіків, і більше потребує люб’язності у відповідь.

— Ти немилосердна, — відповіла Елізабет, — забороняєш мені усміхатися, а сама дражниш. Хоч бери та вибивай із тебе зізнання, що ти його кохаєш.

— Як же тяжко переконати інших!

— Та взагалі неможливо!

— Чому ти хочеш мене переконати, що я відчуваю більше, ніж визнаю?

— Ти вперта, як хунанський мул! Якщо ти так наполягаєш, що він тобі байдужий, то й не звіряйся мені потім у почуттях!

Розділ 55

ЗА КІЛЬКА ДНІВ МІСТЕР БІНҐЛІ знову до них приїхав, цього разу сам.

Його друг того ранку вирушив до Лондона, проте мав повернутися за десять днів. Бінґлі просидів із ними чи не годину й був у доброму гуморі. Місіс Беннет запросила його лишитися на обід, проте він зізнався, що вже має інші зобов’язання.

— Сподіваюся, наступного разу нам пощастить більше, — сказала вона.

Він запевнив, що це було б йому за щастя і так далі, і таке інше, тож, з її дозволу, він знову їх навідає за першої ж нагоди.

— Можливо, завтра?

Авжеж, на завтра ні про що інше не було домовлено, тож він швиденько пристав на запрошення.

Він прибув раніше, ніж вони думали, тож панянки були у тренувальному одязі, хоча в них на шкірі ще не встиг проступити піт. Місіс Беннет увірвалася в доньчину кімнату в халаті, з розпущеним волоссям і вигукнула:

— Джейн, люба, поквапся, він уже тут — містер Бінґлі вже тут! Уже приїхав! Поспішай, поспішай! Саро, поможи міс Беннет змити піт і надягнути сукню. На зачіску Ліззі не зважай.

— Ми спустимося, щойно будемо готові, — відповіла Джейн, — але Кіт-ті, мабуть, нас випередить — вона піднялася ще півгодини тому.

— Ох уже ця Кітті! А вона до того який має стосунок? Швиденько, швиденько! Доню, а де це твій пояс?

Проте Джейн навідруб відмовилася спускатися без сестер.

Увечері їх теж намагалися лишити наодинці. Після чаю містер Беннет, як завжди, усамітнився в бібліотеці, а Мері пішла нагору піднімати гантелі. Отже, дві перешкоди з п’яти самоусунулися. Місіс Беннет стала розпачливо підморгувати Елізабет і Кітті, які довший час на неї не зважали. Елізабет було не до матері, а коли Кітті нарешті звернула на це увагу, то невинно сказала:

— Матінко, в чому річ? Чому ви мені підморгуєте? Щось треба зробити?

— Нічого, не хвилюйся, дитино, я тобі не підморгувала. — Посидівши тихо хвилин зо п’ять, вона нарешті вирішила, що