Читати книгу - "Діва Млинища"

У Левка справді ріс горб, і з кожним роком дедалі помітніше. Ще як з’явився на світ, то бабниця, тітка Параска, як уперше взяла на руки, помітила, що в немовляти начеб праве плече трохи вище за ліве і тільце трохи перекособочене.

«Господи, хоч би горбатим не виросло», — подумала.

Таки виросло. Чим більшим ставав Левко, тим помітніше виявлявся горбик, що більшав, виростав у горба. І плече праве над лівим підіймалося.

Дитинство Левка припало на воєнні й перші повоєнні роки. До лікарів не зверталися, та й був Левко шостою дитиною, не вельми й звертали увагу, який він. Що Біг дав — такою була філософія матері Ликерки, а Кирик з усім, що міркувала жінка, погоджувався.

Пізніше в Загорянах трапився випадок, що став рости горб у сина сільського чиновника, присланого зі Сходу, який керував сільпом, а деякий час був парторгом[60], то батьки забили тривогу, кілька років хлопчик носив спеціальний корсет — пристрій з двох дощок, які вирівнювали поставу, — і деформація поступово зникала. Та батьки Лева про таке не знали. Зрештою, Левко звик до свого каліцтва, до того, що не такий, як інші. Хіба було образливо, коли помічав зневажливі, насмішкуваті погляди ровесників. А особливо, коли чув оте — Горбатий Пацюк. Кулаки стискалися, а на очі набігали сльози. Втім, подивившись якось у люстро[61], мусив таки визнати — вилиці, а надто загострений ніс робили його чимось схожим на осоружного гризуна. Від того ще більше стало душно, мовби притулився до грубки.

Брати і сестри ставилися до нього приязно, шкодували, тільки один старший брат Тимко дивився зневажливо — «каліччя». Левко відповідав йому холодною байдужістю, втім, брат після школи пішов у будівельне училище, потім в армію, жив і працював далеко, навідувався до батьківської оселі раз на два-три роки. Найбільше шкодувала сестра Вірочка, за що отримала від Левка ніжне звертання — Вірунчик, Віренятко моє.

Вчився Левко у школі не надто добре, але й не погано, переважили трійки й четвірки, але з арифметики, а потім алгебри і геометрії, траплялися й найвищі оцінки. Це відіграло свою роль, коли після школи (тоді ще семирічки) настав час облаштовувати життя. Як і належало, Левко, замельдувався[62] в колгоспну контору (тоді ще ніяких пенсій, у тому числі інвалідних, у селі не платили) і на скептичне запитання голови, що він уміє робити, сказав:

— Рахувати вмію. Математика мені дається.

— Ну що ж…

Голова поміркував і виніс присуд:

— Підеш обліковцем у тракторну бригаду. Проявиш себе — пошлемо вчитися заочно.

Та у тракторній бригаді Левко пооблікував недовго — десь коло року. Тут був світ здорових чоловіків, котрі пахли бензином і мазутом, володарювали на могутніх тракторах і комбайнах. Серед них він відчував не тільки свою ущербність, а й почував нехіть до постійних випивок і похмілля, до залізних потвор, якими вони керували. Він ледь терпів поблажливо-зневажливе ставлення, до того ж ненавидів будь-які приписки, фальшування (а тре було приписувати і оране, чи засіяне, і маніпулювати витратами пального), то став помічати, що дивляться на нього, як на горбату білу ворону (так він собі визначив) і як тільки дізнався, що звільнилося місце обліковця на фермі, попросився перевести туди. Світ корів, телят, коней, навіть свиней був йому набагато милішим. Йому подобалося облікувати, скільки хто надоїв молока, записувати, як зростає вага в теляток, скільки дала приплоду та чи та свиноматка. Запах свіжого молока, яким його пригощали доярки, зворушливий вигляд маленьких, спершу безпорадних теличок і бичків, навіть добродушне свиняче порохкування тягло Левка з контори на ферму. Він гладив теля, котре набирало вагу надто повільно, і нахилившись до вуха, просив:

— Ти ж той, Чорнику, рости швидше. Я тобі кілограмчиків пару припишу, але щоб до другого разу виправився…

Доярки й телятниці поблажливо підсміювалися над його дивацтвами, але ставилися набагато тепліше, по-жіночому жаліли. Він почувався тут своїм, людиною, яка може і вміє робити щось корисне. Таки поступив на заочне навчання в зооветеринарний технікум. Мав стати бухгалтером. Та коли йому запропонували нарешті працювати помічником бухгалтера — відмовився. І надалі хотів більше часу проводити на фермі. Часом брав до рук лопату чи вила, викидав гній, і деякі доярки чи телятниці зловживали такою допомогою. Зрештою, вони зрозуміли, що горбатим Левком (Горбатим Пацюком позаочі) можна помикати, що ніякий він не начальник, а такий собі каліка-поштурхач, і користувалися цим. А йому було байдуже, йому навіть подобалося таке жіноче (бо на фермі працювали переважно жінки) ставлення. Часом посміювалися й питали, коли вже він жениться.

На те Левко якось сказав:

— Як найду принцесу, що полюбить горбатого дурня, — і сам перший засміявся.

До дівчат Левко ставився, як до вищих, майже неземних істот. Але ще школярем зрозумів, що істоти ці люблять вродливих, дужих, бажано ще й високих, які вміють жартувати і лестити тим же дівчатам. Він же був не тільки горбатим, а й низькорослим, з не вельми симпатичним, вилицюватим лицем, надто довгими руками. Горба свого Левко ненавидів і часом уявляв, як він бере сокиру і стесує якимсь дивом цей проклятий горбисько. Чим більше виростав, тим гостріше розумів, що йому судилася довіку самотина. Він змирився з цим, але десь на самому денці душі, в закутку його серця, жила надія на диво. Диво, що його хтось таки полюбить таким, яким він є, що він колись матиме сина або дочку, а ще ліпше і сина, і дочку, а потім і внуків, як усі люди. Що якась, звісно, не принцеса, а звичайна дівчина, зуміє оцінити його добре серце, те тепло, яке волів би віддавати не тваринам, а людям. Втім, він і так ставився до людей, що були поруч, — батьків, братів і сестер, сусідів, тих, що трудилися на фермі, — незлобиво, приязно, хоч іноді хвиля заздрощів до цих нормальних, здорових людей заливала з головою і тоді на мить-другу темніло в очах і до серця підступав згусток непояснимої злоби.

У школі Левко пережив кілька таємних закоханостей в однокласниць, одна з них, Пербусьова Любка, навіть часом дозволяла носити їй портфель, але дружила вона з Вітьком Мищаком, на клас старшим, міцним хлопцем, що до того ж добре грав у ручний м’яч і мав юнацький розряд зі штовхання ядра. На фермі з молодих йому подобалася Катька, але й та мала хлопця й хвалилася, який він дужий і майстровитий. Все ж іскорка надії в Левковій душі вперто тліла. Він любив ходити в кіно і дивитися