Читати книгу - "Сильніше за обставини, Естрела Асферіс"

- Виходить, все ж правда, якщо так реагуєш, – констатувала я, знову провокуючи мага.

Стелтон, який вже майже відвернувся від мене, знову розвернувся, і, підійшовши до мене впритул, нахилився до мого вуха і прошепотів своїм трохи хриплим голосом:

- Дорога моя Мел, ти все дізнаєшся у свій час, не варто спокушати долю зараз.

Я майже зухвало подивилася йому в очі і, наскільки дозволяла темна магія, промовила:

- Ти не вб'єш мене зараз, я тобі потрібна.

Старий усміхнувся і, на мить прикривши очі, розплющив їх, дозволивши побачити в них те, що раніше було майже непомітно. Тепер я розуміла – він божевільний. Не знаю, чи вплинув на нього той інцидент, чи це дія темної магії, але переді мною стояв абсолютно божевільний маг.

- Ти потрібна мені лише для того, щоб сказати "так" на церемонії, але це зовсім не означає, що я не можу відрізати тобі руку чи ногу, або якийсь інший орган, – загрозливо прошепотів мені маг на вухо.

Я подумки здригнулась. До цього я боялася тільки за інших, майже не остерігаючись за себе. Але тепер, після слів Стелтона, мені стало до жаху страшно за себе. Що цей божевільний зробить зі мною після моєї згоди? А те, що він змусить мене її дати, я була майже впевнена. Він точно не просто вб'є мене. Цей темний маг змусить мене страждати не лише за руйнування його планів, але й за дії мого пращура.

Після своїх слів Стелтон повільно відвернувся від мене і направився до вікна. Я ж з усе зростаючою надією дивилася на поле без жодного сліду куполів. Мертві теж зникли, наче темна магія, яка змусила їх атакувати перевертнів, просто зникла. Що ж стосується Тесара та інших учасників битви на місці фінішу, я не могла точно сказати, чи збільшувалася яма далі. Чи, може, через зникнення куполів вона могла застигнути. Зрозуміти це міг лише маг, яким я точно не була, від самого народження маючи незначні магічні здібності.

Як тільки Стелтон досяг вікна, він одразу зрозумів, що його переграли. Зі злим криком він обернувся до мене:

- Чортова байстрючка Кердона! Ти заплатиш за це!

Я зробила здивоване обличчя:

- За що? – запитала я, майже точно знаючи, що за цим слідуватиме розплата.

Я все правильно передбачила, Стелтон цього разу не дав мені ляпаса, він з ноги вдарив по моєму тілу. Так, що я навіть незважаючи на оніміле тіло зігнулася навпіл, захлинаючись від болю. Давненько мені так не діставалося! Він обов'язково поплатиться за це! Як тільки я зможу нормально рухатись, його життя буде скінчено!

Мої думки про помсту перервав голос огидного мага:

- Ти навмисно відволікала мою увагу, щоб я ніяк не завадив твоїм друзям! Але ми ще побачимо, хто переможе!

Після цього старий повернувся, і підійшовши до вікна, знову почав махати руками, творячи свою темну магію. Я вже не знала, чого очікувати. З його хворою фантазією він міг начаклувати що завгодно. Але те, що хвилювало мене зараз найбільше, це те, що він зробить після цього. Що буде зі мною?!

***

Крамдек Стормгвард

Як же мені пощастило, що коли дроу схопили мене, накачавши паралізуючою речовиною, то залишили одного в камері. Може вони не врахували особливості організму гномів, і те, що ми досить швидко переборюємо різні отруйні речовини? Чи вони так сильно покладалися на те, шо якась камера мене стримає?

Не знаю, який з варіантів вірний, але коли я отямився, поблизу нікого не було. Я лежав на кам’яній підлозі, і вже міг рухатися, хоч і не так спритно, як зазвичай.

То ж я, прислухаючись до кожного звуку, піднявся з підлоги. І почав повільно обстежувати місце, де опинився. Це зайняло не більше п’яти хвилин, оскільки зараз я перебував у невеликому кам’яному мішку. Я навіть не зміг знайти вхід. Як же тоді вони мене сюди запхали?

Чим більше проходило часу, як я отямився, тим більше я нервував. Я знав, що мене викрали не просто так. Ці дроу хочуть обміняти мене на Бет. Але вони вочевидь не здогадувалися, що Віртен точно не піде на такий обмін. А значить, треба якось вибиратися. І найкращий шанс на втечу – це коли хтось з них прийде до мене.

Але чому дроу зволікають? Чи вони не прийдуть? Я що, неправильно все оцінив? Вони навіть не дадуть мені щось поїсти чи хоча б попити?

Я вже котрий раз, крокуючи по камері, намагався осмислити задуми дроу і передбачити всі їх дії, щоб виплутатися з цієї ситуації. Але щоразу різниця в менталітеті не давала мені це зробити. Я просто не міг мислити настільки жорстоко та безжально, а отже контрзаходи, які я спланував, навряд чи допоможуть.

Скільки вже пройшло часу з того моменту, як я отямився? Година? Дві? А може більше? Може я просто не помічаю, як спливає час? А насправді могло пройти і п’ять, і десять годин? Чи я вже починаю божеволіти?

Я сів на підлогу, і спробував заспокоїтися. Для цього я почав співати пісню-медитацію, яка передалася ще з давніх часів. Тоді її використовували і в бою, щоб зберігати потрібний стан, і в лікувальних цілях.

Я й сам не помітив, як всі переживання та нервозність кудись зникли, залишились тільки холодна виваженість та спокій. І саме тоді я почув голос.

- Підійди, - долетіло до мене.