Читати книгу - "Цензор снів"

— Ви пані Ружанская? Заберіте ваш ровер, — аскар намагався говорити польською, але у нього це погано виходило.

— А де... де мій чоловік? — залопотіла вона.

— Вашево человіка затршімано, пані Ружанская. Он жид. Но вам нема чего боятся. Ви под опекой влади. До відженя.

— Шляк трафит! — вдарив по столу кулаком пан Помазан. — Таки його хтось видав.

— Боже! Боже! — захлипала Мелася і — в сльози.

Я підхопив її, посадив біля нас і знову налив. Вона жадібно перехилила келих і не переставала ридати. Тут виплила ще й пані Помазан і теж біля нас приземлила свої центнери, то я вже і їй налив. А за хвилю ще й інші сусіди прителіпали. Але в мене був гарний настрій, я всім ставив. А Мелася хлипала, закочувала очі й всім показувала, як вона тяжко страждає. Тільки хто б їй вірив? Аби так побиватися за хлопом, якого бачиш іно раз на місяць? А потім ми зосталися з паном Помазаном самі, і він, уже добре підхмелений, поклав мені руку на плече і сказав, проводжаючи очима Меласю:

— А на Гаваях... дівчина у віночку з орхідей... бере тебе отако за руку і веде до хати... а на ній нічого більше, окрім сорочки...

— Ви там були?

— Я був колись морцем... замолоду... бозна які краї об’їхав... І вона отако лише пштрик пальцями — і сорочка опадає... а там... там... таке... — він закочує очі, і очі його горять. Я жадібно ловлю його оповідь.

— Це неймовірно цікаво.

— Ще би! — прицмокує він. — І пахнуть вони особливо. Пахнуть вони, як цитрина, як помаранча, як манґо.

— Манґо... Що таке манґо?

— Не кушав? Манґо це манґо. «Лунає танґо, тропічне танґо... — раптом заспівав він. — І пахне манґо, і пахне манґо на весь вечірній Львів».

7

У понеділок вона почухрала до комендатури, щоб довідатися чогось більше. Повернулася засмучена і прибита. Її чоловік уже в Янівському концтаборі. Був би не ховався, міг би собі вигідно жити у Гетто, а з тими, що ховаються, розмова коротка. Бо мусить бути порядок. У нас, німців, так — або порядок, або рейвах, але за рейвах відповідна кара. Мелася ще довідалася, що водять їх щодня на роботу на каменярню, а що ведуть вулицями, то можна його побачити. І дозволяють носити їм передачі. І вона бігала щодня, намагаючись передати йому трохи їжі. Одне слово — всім на вулиці демонструвала свій розпач, але я знав, що то не буде тривати довго, бо то довго ніколи не триває, і рано чи пізно вона буде моєю.

Раз у неділю, коли вона пішла до церкви, я тихенько переліз через паркан на її обійстя, вийняв ключика з-під вазонка, відчинив двері й трохи попорпався в її речах. Слова пана Крауха про те, як можна пізнати жида, запали мені глибоко в душу і відізвалися такою гострою шпилькою, яка увесь час мене шпіґала. А як пізнати жидівку? Нє, жиби Мелася була клаповуха, або носата, або сутула, а до мішків під очима вона ще не доросла. Але щось у ній було таке екзотичне. Наприклад волосся, яке вона фарбувала на каштанове, хоча воно було чорне і спадало на плечі дрібнюськими кучериками. І очі великі, пулькаті. Нє, очі гарні, нічого не можу поганого сказати, але пулькаті. А які вуха, то й не видно, бо під волоссям. Але тоді, коли ми собі сиділи за столиком, і вона витріщилася в кінець вулиці, я так акуратно пальчиком відгорнув її волосся і подивився на вушка. Якби вона це помітила, я б сказав: о, які гарні кульчики. Але вона не помітила, зате я вушка помітив.

Отже я поліз у шафку з дзеркалом. Там усі порядні львів’яни тримають свої папери. І знайшов те, що шукав. Свідоцтво про одруження. І що ви собі гадаєте? З ким пан Ружанський, бо він на ту пору став Ружанським, оженився? А з Меланією Краґельською. Обоє, як було вказано, «wyznania rzymskokatolickiego». Чудово. От тільки прізвище Краґельська мені диркотіло у вусі. І не даремно. Попорпавшись ще, я вивудив і метрику. І о! Є! Меланія походила з родини Краґелів, але — «wyznania mojzeszowego archidiecezii lwowskiei»... Ого-го! Оце фокус. Мелася наша не така вже й Мелася.

Метрику я прихопив із собою. Напровсяк випадок. Ану ж якась підла душа закрадеться до її хати і в пошуках коштовностей виловить її? Буде біда. Темний час, темні люди й темні вчинки. Але якраз я щиро бажав тільки щастя для Меласі.

Наступного дня я пішов до пана Крауха, заніс йому добрий шмат солонини й поцікавився, як там поживає наш пан Ружанський.

— Тяжко йому, — зітхнув пан Краух, — не хоче свинячий пес працювати. Не розуміє, що праця — шлях на свободу. — Потім він погортав щось у своїх паперах і запитав: — А ви за нього переживаєте?

— Не так, щоб дуже.

— Ну, не переживайте. Він уже доходить, переведуть його до «мусульманів».

— Яких «мусульманів»?

— А там так називають нездалих до роботи. З нього вже пожитку мало.

— То його до Палестини не відправлять?

— Що-що? — засміявся він. — До Палестини? — тут він залився реготом, а коли нареготався добряче, сказав: — Ні, до Палестини він не поїде. Там ніхто дармоїдів не потребує. Там теж треба працювати. —

І раптом, підморгнувши мені: — А як там пані Ружанська? Як відбулася гра в штири колінка під ковдрою?

Я засоромився і пояснив, що Мелася покіль так перейнялася долею свого чоловіка, що їй було не до мене.

— Певно, совість замучила, що? — помахав мені пальцем пан Краух.

Ми потиснули одне одному руки, і на прощання він ще поцікавився, чи не чув я чогось цікавого. Я відповів, що у мене такі відвідувачі, що говорять лише про ціни та про погоду. Він незадоволено похитав головою.

Десь так за місяць Мелася, яка щодня бігала до табору, несучи для чоловіка передачі, отримала звістку, що він помер. Запалення легенів. Кілька днів я чемно терпів її хлипання з-за стіни, а потім нарешті відважився на