Читати книгу - "Шляхи свободи. Відстрочення"

накоїли дурниць, суворо виснував він. Не можна заправляти своїм життям на відстані сорока років. От він поводиться набагато скромніше: у нього були плани на два роки, потім усе скінчиться. Скромним треба бути. Голубою річкою помалу пропливла джонка, і Борис раптом засмутився. Ніколи не поїде він ні до Індії, ні до Китаю, ні навіть до Берліна, життя його набагато скромніше, ніж він того бажав. Декілька місяців ув Англії, Лаоні, Біярріці, Парижі, — а стільки ж людей здійснило мандрівку навколо світу. Одна-однісінька жінка. Таке малесеньке життя; в нього вже був скінченний вигляд, бо наперед відомо все, чого в ньому ніколи не буде. Треба бути скромним. Він випростався, ковтнув рому і подумав собі: воно й ліпше, не ризикуєш розтринькати себе.

— Ще рому, господарю.

Він підняв голову і старанно почав розглядати електричні лампочки.

Навпроти нього над люстром вибив годинник; він бачив у дзеркалі своє обличчя. Він подумав: «Дев'ята сорок п'ять», подумав: «О десятій годині!» й погукав офіціянтку.

— Те саме.

Офіціянтка пішла й повернулася з пляшкою коньяку та блюдцем. Налляла коньяку в Філіпову шклянку і поставила блюдце на троє інших. Вона іронічно посміхалася, та Філіп тверезо дивився їй просто у вічі; він твердо узяв шклянку і підняв її, не вихлюпнувши і краплини; потім відпив ковток і поставив шклянку, не зводячи очей із офіціянтки.

— Скільки?

— Хочете розрахуватися? — запитала вона.

— Авжеж, негайно.

— Ну, то дванадцять франків.

Він дав їй п'ятнадцять франків і жестом відіслав геть. Подумав собі: «Тепер я нікому нічого не винен!» І засміявся, затуляючись долонею. Він подумав: «Нікому!» Побачив своє сміхотливе обличчя і дзеркалі й зареготався ще дужче. Коли пролунає останній удар годинника, він устане, забере у люстра своє відображення, й розпочнеться його страдництво. Поки що він почувався радше веселим, розглядав ситуацію мов дилетант. Кав'ярня була гостинна, то була «Капуя», лава була м'яка, наче матрац із пуху, він геть потонув у ній, з-за шинквасу долинала тиха музика і бряжчання посуду, яке нагадувало йому коров'ячі дзвіночки в Зелісберзі. Він бачив себе в дзеркалі, він міг би так і сидіти, дивитися на себе і цілісіньку вічність наслухати цю мелодію. О десятій годині. Він підведеться, візьме руками своє відображення, здере його із дзеркала, наче мертву шкіру, мов полуду з ока. Дзеркало після операції на катаракті…

Катаракти дня.

В дзеркалах, прооперованих на катаракті.

Або ж:

День провалюється в катаракту дзеркала, прооперованого на катаракті.

Або ж іще:

Ніагара дня в катаракті дзеркала, прооперованого на катаракті.

Слова розсипалися пилом, і він ухопився за холодний мармур, вітер несе мене, в роті липкий присмак алкоголю, СТРАДНИК. Він глянув на себе в дзеркало, подумав, що дивиться на страдника; він усміхнувся собі й віддав честь. За десять десята, ха! — з утіхою подумалося йому. — Час видається мені довгим. Минулі п'ять хвилин, вічність. Ще дві вічності, без руху, без думки, без страждання, у спогляданні виснаженого обличчя страдника, а потім час зі стогоном провалиться у таксі, в потяг, до Женеви.

Атараксія.

Ніагара часу.

Ніагара дня.

В дзеркалах, прооперованих на катаракті.

Я поїду геть на таксі.

В Ґобурґ, у Бібракт.

Де станеться акт, станеться акт!

Від катаракт.

Він зареготався, потім затнувся, озирнувся довкруг, кав'ярня тхнула вокзалом, потягом, шпиталем; йому захотілося кричати на ґвалт. Сім хвилин. Що буде більш революційним? — подумалося йому. — Поїхати чи не поїхати? Якщо я поїду, то вчиню революційний акт щодо інших; якщо ж залишуся, то вчиню його проти себе, це сильніше. Все підготувати, поцупити, зробити фальшиві папери, урвати всі зв'язки, а останньої миті пух-х! — тиць, моя радість, я не їду. Свобода другого ступеня; свобода, що спростовує свободу. За три хвилини десята він вирішив розіграти свій від'їзд монетою. Він чітко бачив порожню залу вокзалу Орсе, де струмить світло, бачив східці, що спускаються під землю в чаді локомотивів, він відчував присмак чаду в роті; він дістав монету в сорок су, якщо орел, то їду; він підкинув її в повітря — їду! орел, я їду. Вона впала тим боком, де орел. Що ж, я їду! — сказав він своєму відображенню. Не тому що ненавиджу війну, не тому що ненавиджу свою родину, навіть не тому що поклав собі їхати: з суто випадкового збігу, тому що монета лягла цим боком, а не тим. Пречудово, подумалося йому, я на крайній вершині свободи. Страдник задурно; ото якби вона побачила, як я підкидаю монету! Ще хвилина. Кинуто жереб! Дзень, ніколи, дзень, дзень, кинутий жереб, дзень, не ска, дзень, дзень, совує, дзень, дзень, випадку. Дзень! Він підвівся, він ішов прямо, він ставив ноги одну за одною на шпарини паркету, спиною він відчував погляд офіціянтки, та він не дасть їй нагоди посміятися з себе. Вона погукала його:

— Пане!

Він, здригнувшись, обернувся.

— Ваша валізка.

А нехай йому! Він бігцем перетнув залу, вхопив свою валізку і, спіткнувшись, подався назад. Насилу підбіг до дверей під сміх відвідувачів кав'ярні, вийшов, погукав таксі. В лівій руці він стискав свою валізку, в правій монету в сорок су. Авто зупинилося перед ним.

— Адреса?

У водія були вуса й бородавка на щоці.

— Вулиця Піґаль, — відказав Філіп. — До «Кубинської хатини».

— Ми програли війну, — сказав Ґомес.

Матьє знав це, але гадав, що Ґомес цього ще не знає. Оркестра грала «I'm looking for Sallie»,[12] під лампою лисніли полумиски, і світло прожекторів падало на танцювальний майданчик, мов потворне місячне сяєво, сяєво місяця мов реклама для Гонолулу. Ґомес сидів тут, місячне сяєво лежало праворуч од нього, ліворуч йому ледве усміхалася жінка; незабаром він знову вирушить до Еспанії, і йому відомо, що республіканці програли війну.

— Ви не можете бути певні цього, — сказав Матьє. — Ніхто не може бути цього певний.

— Ні, — відказав Ґомес, — ми певні цього.

Він не виглядав засмученим: просто він констатував факт, та й годі. Він спокійно й відкрито глянув на Матьє. Тоді сказав:

— Всі мої солдати певні, що програли війну.

— І все-таки вони воюють? — поспитався Матьє.

— А що їм робити, як ви гадаєте?

Матьє стенув плечима.

— Та звісно.

Я беру свого келишка, відпиваю два ковтки «Шато-марґо», мені кажуть: вони воюють до останнього патрона, нічого іншого їм не залишається, я відпиваю ковток «Шато-марґо», знизую плечима, кажу: та звісно. Покидьок.

— Що це таке? — запитав Ґомес.

— Турнедо Россіні,[13] — відказав метрдотель.

Він узяв страву руками й поставив на столі.

— Незлецьки, — сказав він. — Незлецьки.

Турнедо стояло на столі; одне для нього, друге для мене. Він має право смакувати