Читати книгу - "Шляхи свободи. Відстрочення"

— Пийте! — сказав Ґомес. — Пийте!

Він узяв пляшку і наповнив шклянку Матьє.

— Ви самі попросили, — усміхнувшись, сказав Матьє. Він узяв шклянку і вихилив її. Турнедо зненацька опинилося в нього на тарілці. Він узяв виделку й ножа.

— Якщо так хоче Еспанія, — пробурмотів він.

Ґомес ніби не почув його. Він якраз наливав собі «Шато-марґо»; ось він випив і усміхнувся.

— Сьогодні турнедо, завтра — турецькі боби. Це мій останній вечір у Франції, — сказав він. — І єдина пристойна вечеря, котру я тут з'їв.

— Як, — здивувався Матьє, — а в Марселі?

— Сара ж вегетаріянка, — відказав Ґомес.

Він дивився просто перед собою, вигляд у нього був симпатичний. Він сказав:

— Коли я вирушив у відпустку, вся Барселона вже три тижні була без тютюну. Це нічого вам не каже, ціле місто без тютюну?

Він звернув погляд на Матьє і зненацька немовби побачив його. Погляд його знову набув прикрого виразу.

— Ви теж зазнаєте цього, — сказав він.

— Не обов'язково, — відказав Матьє. — Війни ще можна уникнути.

— О, звичайно ж, — сказав Ґомес. — Війни завжди можна уникнути.

Він посміхнувся й додав:

— Досить кинути чехів напризволяще.

«Ні, старий, — подумав собі Матьє, — ні, старий! Еспанці можуть давати мені уроки щодо Еспанії, це їхнє право. Та для чеських уроків я вимагаю присутности чеха».

— А як по правді, Ґомесе, — поспитався він, — потрібно їх підтримувати? Ще ж не так давно комуністи вимагали автономії для судетських німців.

— Чи потрібно їх підтримувати? — перекривляючи його, перепитав Ґомес. — А нас потрібно було підтримувати? А потрібно було підтримувати австрійців? А вас? Хто вас підтримає, якщо надійде ваша черга?

— Не про нас мова, — сказав Матьє.

— Мова про вас, — відказав Ґомес. — Про кого ж іще?

— Ґомесе, — сказав Матьє, — їжте своє турнедо. Я дуже добре розумію, що ви нас усіх ненавидите. Та сьогодні останній день вашої відпустки, м'ясо на тарілці холоне, вам усміхається жінка, а крім того, я був за втручання.

Ґомес похопився.

— Знаю, — всміхнувшись, сказав він, — знаю я.

— І потім, дивіться, — провадив Матьє, — в Еспанії ситуація була ясна. Та коли ви кажете мені про Чехію, то я не зовсім розумію вас, позаяк для мене там усе не таке ясне. Є правове питання, яке мені не вдається розв'язати: ану ж бо судетські німці справді не хочуть бути чехами?

— Облиште правові питання, — стенувши плечима, сказав Ґомес. — Ви шукаєте підстави для того, щоб воювати? Є лише одна підстава: якщо ви не будете воювати, то вам клямка. Гітлерові потрібна не Прага, не Відень, не Данціґ — йому потрібна Европа.

Даладьє зиркнув на Чемберлена, зиркнув на Галіфакса, а потім одвернув погляд і зиркнув на позолоченого дзигаря на консолі; стрілки показували десяту тридцять п'ять; таксі зупинилося перед «Кубинською хатиною». Жорж перевернувся на спину і ледве чутно застогнав, йому заважало спати сусідове хропіння.

— Я можу, — сказав Даладьє, — повторити лише те, що вже заявляв: французький уряд узяв на себе зобов'язання щодо Чехословаччини. Якщо уряд у Празі відкине німецькі пропозиції і якщо внаслідок цієї позиції він стане жертвою агресії, то французький уряд вважатиме своїм обов'язком виконати взяті зобов'язання.

Він закашлявся, глянув на Чемберлена й зачекав.

— Авжеж, — сказав Чемберлен. — Авжеж, звичайно.

Здавалося, він ладен додати декілька слів; та слова не пролунали. Даладьє очікував, креслячи носаком свого черевика круги на килимі. Врешті він підняв голову і спитався змореним голосом:

— Якою ж за цієї ситуації буде позиція британського уряду?

Франс, Мод, Дусета й Рюбі підвелися і вклонилися. В перших рядах пролунали мляві оплески, а потім юрма посунула до виходу, грюкаючи стільцями. Мод пошукала очима П'єра, та він уже зник. Франс обернулася до неї, щоки її пашіли, вона усміхалася.

— Гарний вечір, — мовила вона. — Справді гарний вечір.

Війна була тут, на білому танцювальному майданчику, вона була мертвим блиском штучного місячного сяєва, фальшивою гіркотою затканої труби і цим холодом на скатертині, в пахощах червоного вина і ледве помітній старості в Ґомесових рисах. Війна; смерть; поразка. Даладьє дивився на Чемберлена, війн читав війну в його очах, Галіфакс дивився на Боне, Боне дивився на Даладьє; вони мовчали, а Матьє бачив війну в своїй тарілці, в чорній очистій підливі турнедо.

— А якщо й ми програємо війну?

— Тоді Европу заполонить фашизм, — легко відказав Ґомес. — Незлецка підготовка до комунізму.

— А що буде з вами, Ґомесе?

— Гадаю, мене заб'ють поліцаї в мебльованих кімнатах або ж я бідуватиму в Америці. Яке це має значення? Я житиму.

Матьє з цікавістю дивився на Ґомеса.

— А ви не шкодуєте? — поспитався він.

— Нітрохи.

— Навіть за малярством?

— Навіть за малярством.

Матьє сумно похитав головою. Він любив Ґомесові картини.

— Ви писали гарні полотна, — сказав він.

— Я ніколи вже не зможу писати.

— Чому?

— Хтозна. Це щось фізичне. Я згубив терпіння; це видаватиметься мені нудним.

— Але на війні теж треба бути терплячим.

— Це геть інше терпіння.

Вони замовкли. Метрдотель приніс оладки на олив'яній тарелі, полляв їх ромом і кальвадосом, а потім підніс до них запаленого сірника. Примарний пломінець на мить затріпотів у повітрі.

— Ґомесе! — раптом сказав Матьє. — Ви такий дужий; ви знаєте, за що воюєте.

— Хочете сказати, що ви цього не знаєте?

— Ні. Гадаю, що знатиму. Та я думаю не про себе. Є люди, в яких немає нічого, крім їхнього життя, Ґомесе. Й ніхто нічого не робить для них. Ніхто. Жоден уряд, жоден режим. Якщо сьогодні фашизм замінить Республіку, то вони цього навіть не завважать. Візьміть, наприклад, пастуха з Севен. Гадаєте, він знає, за що воює?

— У нас пастухи найзапекліші, — відказав Ґомес.

— За що вони воюють?

— Кожен за своє. Я знав таких, котрі воювали за те, щоб навчитися читати.

— У Франції всі вміють читати, — сказав Матьє. — Якщо я зустріну в своєму підрозділі пастуха з Севен і побачу, як він умирає поруч зі мною за те, щоб зберегти для мене республіку і мої свободи, то не пишатимуся цим. Ох, Ґомесе, невже вам не буває соромно від того, що ці люди вмирають за вас?

— Мене це не бентежить, — відказав Ґомес. — Я так само ризикую своєю шкурою.

— Генерали вмирають у ліжку.

— Я не завжди був генералом.

— Все одно це не те ж саме, — сказав Матьє.

— Я не шкодую