Книги Українською Мовою » 💙 Сучасна проза » Шляхи свободи. Відстрочення 📚 - Українською

Читати книгу - "Шляхи свободи. Відстрочення"

В нашій бібліотеці можна безкоштовно в повній версії читати книгу онлайн українською мовою "Шляхи свободи. Відстрочення" автора Жан-Поль Сартр. Жанр книги: 💙 Сучасна проза. Наш веб сайт ReadUkrainianBooks.com дає можливість читати повні версії улюблених книг на Вашому гаджеті (IPhone, Android) або комп’ютері абсолютно безкоштовно, без реєстрації та СМС. Також маєте можливість завантажити книги на свій гаджет у форматі PDF, EPUB, FB2. Файли електронних книг - це цифрові файли, які призначені для перегляду на спеціальних пристроях, що відомі як читальні пристрої для електронних книг.

Шрифт:

-
+

Інтервал:

-
+

Добавити в закладку:

Добавити
1 ... 76 77 78 ... 118
Перейти на сторінку:
їх, — відказав Ґомес, — в мене жалости до них немає. — Він простягнув над скатеркою руку і схопив Матьє за плече. — Матьє, — тихо й повільно сказав він, — війна — це гарно.

Лице його палало. Матьє надався було вивільнитися, та Ґомес міцно стиснув його за руку і провадив:

— Я люблю війну.

Більше не було про що балакати. Матьє збентежено засміявся, й Ґомес випустив його руку.

— Ви справили страшенне враження на нашу сусідку, — сказав Матьє.

Ґомес крізь свої гарні вії кинув погляд ліворуч.

— Справді? — перепитав він. — Що ж, куватимемо залізо, поки воно гаряче. На цьому майданчику можна танцювати?

— Авжеж.

Ґомес підвівся, застібаючи свого піджака. Він попрямував до акторки, і Матьє побачив, як він уклонився їй. Вона закинула голову назад і, засміявшись, глянула на нього, потім вони віддалилися й почали танцювати. Вони танцювали; від неї нітрохи не тхнуло негритянкою, мабуть, вона була з Мартініки. Філіп думав: «Мартініканка», а на вустах було слово «малабарка». Він пробурмотів:

— Моя прегарна малабарка.

Вона відказала:

— Ви добре танцюєте.

В її голосі вчувалася мелодія сопілки, це було теж непогано.

— Ви добре говорите французькою, — сказав він.

Вона обурено зиркнула на нього.

— Я народилася у Франції.

— Пусте, — сказав він. — Все одно ви добре розмовляєте французькою.

Він подумав: «Я п'яний» і зареготався. Вона незлобливо сказала йому:

— Ви геть п'яні.

— Угу, — відказав він.

Він більше не почував утоми; танцювати він міг би до самісінького ранку; проте він поклав собі переспати з муринкою, це було важливіше. Найбільш утішною у сп'янінні була та влада, яку воно давало йому над речами. Не було потреби доторкатися до них: один-однісінький погляд — і ти ними володієш; він володів цим чолом, цими темними косами; він пестив свої очі цим гладеньким лицем. Далі все ставало наче імла; був огрядний добродій, який пив шампанське, а потім люди, які немовби сиділи одне на одному і яких він насилу бачив. Танок скінчився; вони посідали на свої місця.

— Ви так добре танцюєте, — сказала вона. — У такого гарнюнчика, напевне, було багато жінок.

— Я дівич, — відказав Філіп.

— Брехунець!

Він підняв руку.

— Клянуся вам, що я дівич. Життям своєї матери клянуся.

— Он як? — розчаровано перепитала вона. — То жінки вас не цікавлять?

— Хтозна, — сказав він. — Треба перевірити.

Він глянув на неї, він володів нею очима, ось він скорчив гримасу і сказав:

— Я розраховую на тебе.

Вона видихнула йому в обличчя цигарковий дим і відказала:

— От побачиш, що я вмію.

Він узяв її за коси і притягнув до себе; зблизька від неї все-таки трохи тхнуло салом. Він легенько поцілував її в уста. Вона сказала:

— Незайманець. У мене буде чималий виграш.

— Виграш? — перепитав він. — Завжди буває тільки програш.

Йому геть не хотілося її. Та він був задоволений, тому що вона була гарна і не бентежила його. Він почувався геть невимушено і подумав собі: «Вмію я розмовляти з жінками».

— Уважай! — сказав він. — Ти що, п'яна?

Вона підняла валізку.

— Тпрусь! Не чіпай, це дипломатична валізка.

— А я хочу подивитися, що там усередині, — по-дитячому сказала вона. — Любчику, скажи мені, що там.

Він хотів було видерти валізку, та її вже відчинили. Вона побачила піжаму і зубну щітку.

— Книжка! — сказала вона, розгортаючи Ремба. — Що воно таке?

— Це, — сказав він, — чоловік, який поїхав.

— Куди?

— А тобі що до того? — буркнув він. — Поїхав та й годі.

Він забрав у неї книжку й поклав назад до валізи.

— Це поет, — іронічно сказав він. — Так тобі зрозуміліше?

— Авжеж, — сказала вона. — Треба було зразу сказати.

Він зачинив валізку і подумав собі: «А я не поїхав», і хміль відразу ж вивітрився йому з голови. «Чому? Чому я не поїхав?» Тепер він дуже добре розрізняв добродія, котрий сидів навпроти їхнього столика: той був не дуже гладкий, і в нього були вилупкуваті очі. Людські грона розліпилися самі; видно було жінок, чорних і білих; видно було й чоловіків. Йому здалося, ніби всі на нього дивляться. «Чому я тут? Чому я сюди зайшов? Чому я не поїхав?» В його спогадах була прогалина: він підкинув монету в повітря, погукав таксі, й ось тобі: тепер він сидить за цим столом, перед ним келих шампанського, поруч ця муринка, від якої тхне риб'ячою лускою. Він дивився на того Філіпа, який підкидав у повітря монету, намагався розгадати його, думав собі: «Я інший», думав: «Я не впізнаю себе». Він обернув голову до негритянки.

— Чому це ти на мене дивишся? — запитала вона.

— Так собі.

— Гарна я, еге?

— Та нічогенька.

Вона закашлялася, і її очі зблиснули. Вона трохи підняла свій зад над стільцем і вперлася долонями в скатерку.

— Якщо для тебе я потворна, то можу й піти: ми ж не одружені.

Він понишпорив у кишені й дістав три тисячофранкові купюри.

— Тримай, — сказав він. — Візьми їх собі й залишся.

Вона взяла гроші, розгорнула їх, розгладила і, сміючись, знову сіла на стілець.

— Капосний хлопчисько, — сказала вона. — Малий капосний хлопчисько.

Прірва сорому зазяяла просто перед ним: йому залишалося лише впасти в неї. Йому надавали ляпасів, побили, витурили, він навіть не поїхав. Він схилився над прірвою, й у нього запаморочилась голова. Там, на дні, на нього очікував сором; йому залишалося тільки обрати його для себе. Він заплющив очі, й уся денна змора навалилася на нього як стій. Змора, сором, смерть. Обрати для себе сором. Чому я не поїхав? Чому я зробив цей вибір — не їхати? Йому здалося, ніби на плечах у нього цілісінький всесвіт.

— А ти небалакучий, — сказала вона.

Він доторкнувся пальцем до її підборіддя.

— Як тебе зовуть?

— Флоссі.

— Це не малабарське ім'я.

— Я вже ж казала тобі, що народилася у Франції, — роздратовано відказала вона.

— Послухай, Флоссі, я дав тобі три тисячі франків. Тобі хочеться, щоб я ще й балакав з тобою?

Вона стенула плечима й одвернулася. Чорна прірва була поруч, і в її глибині був сором. Він глянув на неї, схилився над нею, а потім зненацька утямив, і серце його стислося від тривоги: та це ж пастка, якщо я впаду туди, то вже ніколи не зможу поважати себе. Ніколи. Він випростався і шалено подумав: «Я не поїхав, тому що був п'яний!», і прірва стулилася: він зробив вибір. «Я не поїхав, тому що був п'яний». Він дуже наблизився до сорому; йому було дуже страшно; тепер він обрав ніколи не соромитися. Ніколи в житті.

— Я мав сісти у потяг, уяви собі. Але був надто п'яний.

— Поїдеш завтра, —

1 ... 76 77 78 ... 118
Перейти на сторінку:

 Увага!

Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Шляхи свободи. Відстрочення», після закриття браузера.

Коментарі та відгуки (0) до книги "Шляхи свободи. Відстрочення"