Читати книгу - "Шляхи свободи. Відстрочення"
Шрифт:
Інтервал:
Добавити в закладку:
Лице його палало. Матьє надався було вивільнитися, та Ґомес міцно стиснув його за руку і провадив:
— Я люблю війну.
Більше не було про що балакати. Матьє збентежено засміявся, й Ґомес випустив його руку.
— Ви справили страшенне враження на нашу сусідку, — сказав Матьє.
Ґомес крізь свої гарні вії кинув погляд ліворуч.
— Справді? — перепитав він. — Що ж, куватимемо залізо, поки воно гаряче. На цьому майданчику можна танцювати?
— Авжеж.
Ґомес підвівся, застібаючи свого піджака. Він попрямував до акторки, і Матьє побачив, як він уклонився їй. Вона закинула голову назад і, засміявшись, глянула на нього, потім вони віддалилися й почали танцювати. Вони танцювали; від неї нітрохи не тхнуло негритянкою, мабуть, вона була з Мартініки. Філіп думав: «Мартініканка», а на вустах було слово «малабарка». Він пробурмотів:
— Моя прегарна малабарка.
Вона відказала:
— Ви добре танцюєте.
В її голосі вчувалася мелодія сопілки, це було теж непогано.
— Ви добре говорите французькою, — сказав він.
Вона обурено зиркнула на нього.
— Я народилася у Франції.
— Пусте, — сказав він. — Все одно ви добре розмовляєте французькою.
Він подумав: «Я п'яний» і зареготався. Вона незлобливо сказала йому:
— Ви геть п'яні.
— Угу, — відказав він.
Він більше не почував утоми; танцювати він міг би до самісінького ранку; проте він поклав собі переспати з муринкою, це було важливіше. Найбільш утішною у сп'янінні була та влада, яку воно давало йому над речами. Не було потреби доторкатися до них: один-однісінький погляд — і ти ними володієш; він володів цим чолом, цими темними косами; він пестив свої очі цим гладеньким лицем. Далі все ставало наче імла; був огрядний добродій, який пив шампанське, а потім люди, які немовби сиділи одне на одному і яких він насилу бачив. Танок скінчився; вони посідали на свої місця.
— Ви так добре танцюєте, — сказала вона. — У такого гарнюнчика, напевне, було багато жінок.
— Я дівич, — відказав Філіп.
— Брехунець!
Він підняв руку.
— Клянуся вам, що я дівич. Життям своєї матери клянуся.
— Он як? — розчаровано перепитала вона. — То жінки вас не цікавлять?
— Хтозна, — сказав він. — Треба перевірити.
Він глянув на неї, він володів нею очима, ось він скорчив гримасу і сказав:
— Я розраховую на тебе.
Вона видихнула йому в обличчя цигарковий дим і відказала:
— От побачиш, що я вмію.
Він узяв її за коси і притягнув до себе; зблизька від неї все-таки трохи тхнуло салом. Він легенько поцілував її в уста. Вона сказала:
— Незайманець. У мене буде чималий виграш.
— Виграш? — перепитав він. — Завжди буває тільки програш.
Йому геть не хотілося її. Та він був задоволений, тому що вона була гарна і не бентежила його. Він почувався геть невимушено і подумав собі: «Вмію я розмовляти з жінками».
— Уважай! — сказав він. — Ти що, п'яна?
Вона підняла валізку.
— Тпрусь! Не чіпай, це дипломатична валізка.
— А я хочу подивитися, що там усередині, — по-дитячому сказала вона. — Любчику, скажи мені, що там.
Він хотів було видерти валізку, та її вже відчинили. Вона побачила піжаму і зубну щітку.
— Книжка! — сказала вона, розгортаючи Ремба. — Що воно таке?
— Це, — сказав він, — чоловік, який поїхав.
— Куди?
— А тобі що до того? — буркнув він. — Поїхав та й годі.
Він забрав у неї книжку й поклав назад до валізи.
— Це поет, — іронічно сказав він. — Так тобі зрозуміліше?
— Авжеж, — сказала вона. — Треба було зразу сказати.
Він зачинив валізку і подумав собі: «А я не поїхав», і хміль відразу ж вивітрився йому з голови. «Чому? Чому я не поїхав?» Тепер він дуже добре розрізняв добродія, котрий сидів навпроти їхнього столика: той був не дуже гладкий, і в нього були вилупкуваті очі. Людські грона розліпилися самі; видно було жінок, чорних і білих; видно було й чоловіків. Йому здалося, ніби всі на нього дивляться. «Чому я тут? Чому я сюди зайшов? Чому я не поїхав?» В його спогадах була прогалина: він підкинув монету в повітря, погукав таксі, й ось тобі: тепер він сидить за цим столом, перед ним келих шампанського, поруч ця муринка, від якої тхне риб'ячою лускою. Він дивився на того Філіпа, який підкидав у повітря монету, намагався розгадати його, думав собі: «Я інший», думав: «Я не впізнаю себе». Він обернув голову до негритянки.
— Чому це ти на мене дивишся? — запитала вона.
— Так собі.
— Гарна я, еге?
— Та нічогенька.
Вона закашлялася, і її очі зблиснули. Вона трохи підняла свій зад над стільцем і вперлася долонями в скатерку.
— Якщо для тебе я потворна, то можу й піти: ми ж не одружені.
Він понишпорив у кишені й дістав три тисячофранкові купюри.
— Тримай, — сказав він. — Візьми їх собі й залишся.
Вона взяла гроші, розгорнула їх, розгладила і, сміючись, знову сіла на стілець.
— Капосний хлопчисько, — сказала вона. — Малий капосний хлопчисько.
Прірва сорому зазяяла просто перед ним: йому залишалося лише впасти в неї. Йому надавали ляпасів, побили, витурили, він навіть не поїхав. Він схилився над прірвою, й у нього запаморочилась голова. Там, на дні, на нього очікував сором; йому залишалося тільки обрати його для себе. Він заплющив очі, й уся денна змора навалилася на нього як стій. Змора, сором, смерть. Обрати для себе сором. Чому я не поїхав? Чому я зробив цей вибір — не їхати? Йому здалося, ніби на плечах у нього цілісінький всесвіт.
— А ти небалакучий, — сказала вона.
Він доторкнувся пальцем до її підборіддя.
— Як тебе зовуть?
— Флоссі.
— Це не малабарське ім'я.
— Я вже ж казала тобі, що народилася у Франції, — роздратовано відказала вона.
— Послухай, Флоссі, я дав тобі три тисячі франків. Тобі хочеться, щоб я ще й балакав з тобою?
Вона стенула плечима й одвернулася. Чорна прірва була поруч, і в її глибині був сором. Він глянув на неї, схилився над нею, а потім зненацька утямив, і серце його стислося від тривоги: та це ж пастка, якщо я впаду туди, то вже ніколи не зможу поважати себе. Ніколи. Він випростався і шалено подумав: «Я не поїхав, тому що був п'яний!», і прірва стулилася: він зробив вибір. «Я не поїхав, тому що був п'яний». Він дуже наблизився до сорому; йому було дуже страшно; тепер він обрав ніколи не соромитися. Ніколи в житті.
— Я мав сісти у потяг, уяви собі. Але був надто п'яний.
— Поїдеш завтра, —
Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Шляхи свободи. Відстрочення», після закриття браузера.