Читати книгу - "Джек Лондон. Твори у 12 томах. Том 04"

Тому ці важкі й тривожні дні чекання я хочу присвятити нам’яті мого чоловіка. Є багато такого, про що з усіх, хто знав Ернеста, можу розповісти лише я одна. А таку величну постать навряд чи можна вславити надміру. Ернест був людиною великої душі, і коли я в своїй любові до нього забуваю за особисту втрату, то найдужче болить мені те, що його немає з нами, що він не побачить світанку нового дня. Ми переможемо напевне. Ернест будував надто міцно, щоби його будова могла завалитися. Горе Залізній П’яті! Близько час, коли людство випростається й скине її з себе. Щойно пролунає заклик, повстануть робітничі маси всього світу. Історія ще не бачила нічого подібного до цього повстання. Єднання робітників усіх країн забезпечене. Це буде перша міжнародна революція, що охопить весь світ{4}.

Я вся, як бачите, перейнята тим, що насувається на нас. Дні й ночі я жила тільки цим, жила так довго, що воно завжди у мене на думці. Тому, згадуючи чоловіка, я не можу не думати й про це. Він був душею цієї справи, тож як можу я відокремити його від неї в своїй думці?

Як я вже казала, є багато такого, що лише я можу розповісти про Ернеста. Всім відомо, що він тяжко працював для Революції і багато страждав. Але яке то було страждання і яка надлюдська праця, знаю тільки я сама. Я була з ним останні двадцять повних тривоги років. Я бачила його терпіння, невтомні зусилля і безмежну відданість тій справі, за яку лише перед двома місяцями віддав він життя.

На цих сторінках я спробую просто і послідовно розказати про те, як Ернест Евергард увійшов у моє життя, — про свою першу зустріч із ним, про те, як зростав він у моїх очах, аж поки я сама стала часткою його істоти, як він перевернув усю мою долю. І тоді ви, можливо, побачите його моїми очима. Я хочу, щоб ви пізнали його так, як пізнала я, — в усьому, опріч хіба рис, надто інтимних і дорогих мені, аби розповідати про них.

Уперше я побачила Ернеста в лютому 1912 року. Мій батько{5} запросив його до нас на обід. Жили ми тоді в Берклі, у власному будинку. Не можу сказати, що моє перше враження від Ернеста було дуже сприятливе. Ернест був один з багатьох гостей на тому обіді, і у вітальні, де ми зібрались, чекаючи, поки зійдуться всі запрошені, видавався досить химерною появою. Тоді в нас зібравсь, як жартома казав тато, «синедріон», і серед гурту священиків Ернест, звичайно, виглядав не на своєму місці.

Перш за все вбраний він був не до лиця. Готовий костюм з темного сукна сидів на ньому якось недоладно. Йому взагалі не можна було носити одяг, куплений готовим. Сукно напиналося на його м’язах, а поміж широкими плечима бралося зморшками. Шия в нього була могутня, як у боксера{6}. То ось який він, цей «соціальний філософ» і колишній коваль, нове відкриття мого тата, подумала я. Своїми випнутими м’язами й бугаячою шиєю він і справді скидався на коваля. Знов самородок, ураз наліпила я етикетку. «Сліпий Том»{7} робітничого класу.

Але як він стиснув мені руку! Його потиск був твердий і сильний, своїми чорними очима він сміливо дивився на мене — занадто сміливо, здалося мені. Бачте, тоді я ще була цілком дитина свого класу, і класовий інстинкт був у мені дуже сильний. Така сміливість з боку людини мого кола була б майже непрощенна. Пригадую, що тоді я мимохіть спустила перед ним очі й відчула справжню полегкість, коли, поминувши його, звернулася з привітанням до епіскопа Моргауза — мого улюбленця, приємного й поважного чоловіка середніх літ, що вродою й добрістю скидався на Христа, а до того ж був дуже інтелігентний.

Ця сміливість, що тоді здалася мені самопевністю, була головною рисою вдачі Ернеста Евергарда. Він був людина проста й пряма, нічого не боявся і не любив марнувати час на всілякі умовності та церемонії. «Ти сподобалась мені,— пояснював він багато пізніш, — то чому ж я не повинен був дивитися на те, що мені подобається?» Я вже сказала, що Ернест нічого не боявся. Він був природжений аристократ — хоч перебував у протилежному таборі. Це була надлюдина, справжня «білява бестія», як її змалював Ніцше{8}, але передовсім він був палкий демократ.

Через те несприятливе перше враження я, бавлячи інших гостей, зовсім забула про робітничого філософа, хоч за столом раз чи двічі звернула увагу на нього — зокрема, на глузливі іскринки, що блискали в його очах, коли він прислухався до священицьких розмов. А він не позбавлений гумору, подумала я і майже пробачила йому його вбрання. Та минав час, минав і обід, а він усе не втручався в розмову. Священики говорили без упину про робітничий клас, про його ставлення до церкви та про те, що церква зробила або робить для нього. Я помітила, що мого батька починає дратувати Ернестова мовчанка. Нарешті, скориставшись із хвилинної тиші, тато попросив його висловитись, але Ернест лише знизав плечима: «Мені нема чого сказати», — і жував собі далі солоний мигдаль.

Однак тата не так легко було скараскатись. Трохи згодом він сказав, звертаючись до всіх:

— Серед нас є представник робітничого класу. Я певен, що він може висвітлити все з нового для нас погляду, і цікавого, й повчального. Я маю на увазі містера Евергарда.

Решта гостей, чемно вдаючи зацікавленість, теж почали прохати Ернеста викласти свої погляди. Вони зверталися до нього так ласкаво й підбадьорливо, аж ніби поблажливо. Але я помітила, що Ернеста те смішить. Він повільно обвів усіх очима, і знову я побачила глузливу іскринку в його погляді.

— Я не маю досвіду в гречностях священицьких диспутів… — скромно почав він і загнувся нерішуче.

— Просимо, просимо! — підбадьорювали його, а доктор Гамерфілд сказав: