Читати книгу - "Сучасна польська повість"

може, її зрізало снарядом, а може, Матус спиляв її для якихось своїх потреб, які важко вгадати, треба буде його спитати про це; Бартек стояв, обнявши цей пеньок лівою рукою, і дивився на світ, що складався з обпаленого літньою спекою лісу з невеличкою галявиною на першому плані й неосяжного неба; ліс опускався вниз, небо здіймалося вгору, можна було перевернути всю цю картину, і нічого б не змінилося; тут застав його Матус і видимо розсердився, а ще більше засмутився, і Бартек зрозумів, що цей самітник боїться знов лишитись наодинці, коли він набереться сили й піде звідси.

— Ти міг би піти зі мною. Повинен зі мною піти.

Матус замислився: чи боровся із спокусою покинути печеру й вернутись до людей, чи, може, тільки добирав слова, щоб сказати про своє рішення.

— Я нікуди не можу йти.

Якось іншим разом:

— Ти повинен піти зі мною, Матусе, може, знайдеш десь своїх синів, котрогось із них.

— А ти знайдеш смерть.

— Смерть нікого не мине.

— До горлорізів потрапиш.

— Потраплю до своїх.

Кілька разів Бартек рішався і в останню хвилину відмовлявся від свого наміру: «Матус правду каже, далеко не зайду, ще кволий». Нарешті настав той день, схожий на неділю чи яке свято, повівав лагідний, живлющий вітерець, на галявинці стояла молода сарна, довго дивилась на пеньок берези перед печерою, потім неквапно подалась у хащі; маленькі хмарки лежали на небі, мов святкові скатерки на великім столі, джерельце біля печери ніби притихло, і сірі камінці у воді стали видніші.

— Я коли-небудь сюди повернусь.

— А навіщо?

Матус мав рацію, Матус не був ані причинний, ані божевільний, заросле лице його було прекрасне, Бартек знав, що запам’ятає це обличчя краще, ніж багато інших облич, щоб понести його в своїм серці. «Не будь сентиментальним, не будь сентиментальним, не будь…»

Він ішов стежкою, що навскіс збігала вниз по схилу, серед глибокої тиші власні кроки здавались йому надто гучними, добре вишколений розвідник, а тим більше командир спецбатальйону повинен ходити тихше; врешті йому причулося, що це не тільки луна, а хтось крадеться за ним; він обернувся — кроків за десять стояв Матус, високий, причаєний, в усій його постаті було щось хиже і водночас сумне; вони стояли так один проти одного, і Бартек знав, що перший не рушить з місця, нарешті Матус перехрестився, повернув назад і повагом почвалав під гору.

5

Чеслав чекав довідки про виписку з лікарні, довідка була вже підготовлена, але хтось ще мав підписати її; він не знав до ладу, чий підпис потрібен, і через те не міг прискорити справу; канцеляристка в білому халаті сказала, що такий поважний пацієнт не може залишити лікарню без оформлення за всіма правилами, і Чеслав не розібрав, чи в словах «поважний пацієнт» крилася якась іронія, чи то було просто кокетство; він махнув кистю, що вільно лежала на перев’язі, і став чекати; а щоб згаяти час, розглядав своє відображення у віконній шибці; йому здавалося, що біла перев’язь, яка підтримує руку, робить його мужнішим; він високий і стрункий, обличчя ясне, майже наївне, світлий чуб над високим чолом, сірі очі дивляться ніби здивовано; в душі він радів, що схожий на Бартека, а не на Кароля, брюнета з передчасною сивиною. Нарешті Чеслав вийшов з лікарні, залишивши позаду неприємний запах ліків та дезинфекції, і зрозумів, що, власне, поспішати йому нікуди; він ступав по трохи підталому снігу, який прикривав вибої небрукованої вулиці, люди шанобливо віталися з ним, навіть незнайомі.

— Здоров! — Хтось плеснув його ззаду по плечу; відколи Чеслав пустив дотеп про голосування «за трійку», товариші з комітету ЗВМ прозвали його Вчителем, потім він перейшов з комітету в управління Смоляка, в охорону, але прізвисько «Вчитель» за ним лишилося, і це його навіть трохи тішило. — Що, Вчителю, на побувку з лікарні?

— Назовсім.

Товариш із комітету упрів, видно, кудись поспішав.

— Щось трапилося? — спитав Чеслав.

— Вікно в нас вибили серед білого дня. А до каменя прив’язаний папірець з адресою.

— То ти з цим біжиш до Смоляка?

— Ні, до скляра. Не можна, щоб ця діра страху наганяла.

Чеслав у лікарні знудився і залюбки поговорив би, але за тим уже й слід захолов. Проходячи повз Управління державної безпеки, вирішив зайти туди: не сподівався, що застане Смоляка, але показатись годилося.

Проте Смоляк був на місці, він кричав у телефонну трубку:

— Що? Мосціско? А хіба в гміні[40] нікого нема? Як, як ваше прізвище? Але ж там поряд відділення міліції! — З хвилину стукав по важелю, потім сказав чи то сам до себе, чи то до Чеслава: — Зв’язок перервався, сідай.

— Доповідаю про вибуття із списку хворих.

— А лапа на перев’язі. Що чути?

— В лікарні — в убиральнях та в умивальні — зелені листівки ПСЛ. Агітують.

— Персонал?

— Думаю, що хворі.

— Ти певен? Зрештою, це всього тільки агітація в нужнику!

— Я б не ставився легковажно до цього.

Знов задзвонив телефон, Смолякові, видно, вже терпець урвався, він розпалився, з хвилину кричав те ж саме про гміну, про відділення міліції, що зовсім поряд, потім із серцем кинув трубку, ляснув долонями об коліна:

— Біс знає, біс їх знає!

Чеслав не насмілився розпитувати, тільки дипломатично закинув:

— Знову зв’язок підводить?

— Біс їх знає. Дзвонять з Мосціска, нібито з гміни, мовляв, бандити вбивають, рятуйте, а де ж міліція, де?

Мені це не подобається, тут може бути якийсь підступ, чортзна-що, якийсь дурний жарт, третій, ні, четвертий раз дзвонять, кличуть на поміч, що ж, треба їхати, нічого не вдієш, бо коли це правда, а Смоляк не повірив…

— Я поїду з вами.

Смоляк примружив очі.

— Здурів? З такою лапою?

— Права здорова. Стріляють же правою.

— Чого ти так гарячкуєш?

— Просто цікаво, що там таке, страшенно цікаво.

— Кароль мені голову відірве. — Це вже був дозвіл.

Підталий сніг утрудняв їзду по вузькому, вимощеному ще за царя шляху до Мосціска, але шофер Смоляка вмів гнати і по такій дорозі. Чеслав не знав, хвалити його за це чи картати — якщо грузовик вріжеться в дерево або перекинеться в канаву, може бути дев’ять трупів з начальником управління включно. Але довго про це не роздумував, його цікавила мета, фінал поїздки, власне, він мав підозру, що хтось, добравшись до телефону, пожартував над Смоляком, та й не тільки над Смоляком, може, начальникові слід було б діяти інакше, спочатку перевірити, але якщо бандити справді орудують там, не можна гаяти ані хвилини; а може