Читати книгу - "Голодні ігри, Сьюзен Коллінз"

— Він усіх перехитрив.

Я кивнула, але теми не продовжила. Проте в душі міркувала далі: може, Геймітч тимчасово покинув пиячити, бо вважає нас досить кмітливими, щоб перемогти? А може, він і не завжди був пияком. І попервах намагався допомагати трибутам. Але не зміг більше витримувати. Як це має бути нестерпно для ментора: вчити дітей — а тоді спостерігати, як вони вмирають! Рік у рік. Тут я усвідомила: якщо мені вдасться вижити, мені теж доведеться братися до роботи. Стати ментором для дівчат з Округу 12. Думка настільки приголомшила мене, що я миттю викинула її з голови.

Приблизно за півгодини я вирішила, що досить чекати. Піта був також занадто голодний, тож зовсім не сперечався зі мною. Поки я накладала на тарілки дві невеличкі порції тушкованого м’яса з рисом, заграв гімн. Піта притиснувся до стіни, щоб через щілину в камінні розгледіти небо.

— Сьогодні не сталося нічого цікавого, — мовила я. Бо ягнятина цікавила мене куди більше, ніж небо. — Нічого не трапилося, в іншому разі ми б почули постріл.

— Катніс, — сказав Піта тихо.

— Що? Як гадаєш, чи варто нам з’їсти ще одну булочку?

— Катніс, — повторив Піта, але я знову проігнорувала його.

— Напевно, я розділю одну навпіл. А сир залишимо на завтра, — сказала я. А тоді розвернулася й побачила, що Піта дивиться на мене.

— Що?

— Трач мертвий, — мовив Піта.

— Не може бути, — вигукнула я.

— Мабуть, постріл пролунав одночасно з громом, і ми його проґавили, — припустив Піта.

— Ти впевнений? Там же ллє як із відра. Не знаю, як ти взагалі щось розгледів, — мовила я.

Відтягнула Піту від стіни і сама припала до щілини, намагаючись роздивитися темне дощове небо. Приблизно десять секунд я розгублено витріщалася на розпливчасте зображення Трача, яке поволі зникло. Просто зникло.

Я сповзла вниз по стіні, миттю забувши про все на світі. Трач мертвий. Я ж повинна радіти, хіба ні? На одного трибута менше. Та ще й такого могутнього. Але мені було зовсім не весело. Я все думала про те, як Трач відпустив мене, дозволив утекти — через Руту, яка загинула зі списом у животі...

— З тобою все гаразд? — запитав Піта.

Я ухильно знизала плечима й стиснула долоні в кулаки. Я повинна приховати біль, котрий накотив на мене, бо хто ж ставитиме на трибута, який так важко переживає смерть своїх суперників! Рута — це одне. Ми були союзниками. І вона була такою юною! Але ніхто не зрозуміє мого смутку з приводу вбивства Трача... Я вкусила себе за язик. Вбивства! На щастя, я не вимовила цього вголос. Це зовсім не зіграло б мені на руку. Натомість я мовила:

— Просто... якщо виграємо не ми... я хотіла, щоб це був Трач. Тому що він відпустив мене. А ще через Руту.

— Так, я знаю, — мовив Піта. — Але це означає, що ми ще на крок ближче до Округу 12, — він простягнув мені тарілку з їжею. — Їж. М’ясо ще тепле.

Я з’їла кілька ложок, вдаючи, ніби мені байдуже, але я немов запихалася клеєм, який було важко жувати, а ще важче ковтати.

— А ще це означає, що Катон прийде по нас.

— І тепер у нього знову є харчі, — мовив Піта.

— Б’юсь об заклад, він поранений, — сказала я.

— Чому ти так гадаєш? — запитав Піта.

— Тому що Трач ніколи б не здався без бою. Він такий дужий!.. Я маю на увазі, він був такий дужий! І билися вони на його території, — закінчила я.

— Добре, — мовив Піта. — Що сильніше поранений Катон, то краще. Цікаво, як там справи у Лисячої Морди?

— О, з нею все гаразд, — мовила я буркітливо. Я була досі зла на неї через те, що вона додумалася заховатися за Рогом достатку, а я ні. — Можливо, зловити Катона буде набагато легше, ніж її.

— А може, вони просто піймають одне одного, а ми поїдемо додому, — мовив Піта. — Все одно нам треба бути обачнішими. Зізнаюся, під час свого вартування я кілька разів задрімав.

— Я також, — визнала я. — Але сьогодні цього не повториться.

Ми мовчки доїли вечерю, і Піта зголосився стати на варті першим. Я глибоко зарилась у спальний мішок поруч із ним, одягнула на голову каптур, щоб бодай на кілька хвилин заховати обличчя від надокучливих камер. Мені було потрібно всього декілька хвильок на самоті, щоб ніхто не зміг прочитати емоцій на моєму обличчі. Я пошепки попрощалася з Трачем і подякувала йому за те, що він подарував мені життя. І пообіцяла, що завжди пам’ятатиму його і якщо виграю, то обов’язково допоможу його сім’ї і сім’ї Рути, чим зможу. А тоді поринула у спокійний глибокий сон. Вперше за останні дні мій шлунок був повний, а тепло Пітиного тіла зігрівало.

За кілька годин, коли Піта збудив мене, щонайперше я відчула запах козячого сиру. Піта простягнув мені булочку, намащену білою масою, зі скибочками яблук зверху.

— Не злись, — мовив він. — Але мені страшенно захотілося їсти. Ось твоя порція.

— Ум, добре, — промурмотіла я, негайно відкусивши чималий кусень. М’який масний сир був точнісінько такий самий на смак, як той, що робила Прим, а яблука були солодкі й хрумкі. — Ум.

— У пекарні ми печемо домашні пироги з сиром і яблуками, — мовив Піта.

— Гадаю, це недешеве задоволення, — сказала я.

— Еге ж. Моя сім’я не може собі таке дозволити. Хіба що пиріг тривалий час пролежав на прилавку і зачерствів. Практично все, що ми їмо, — черстве, — мовив Піта, дужче замотавшись у спальний мішок. Менш ніж за хвилину він захропів.

Гм. Я завжди гадала, що власники крамниць розкошують. І це правда, у Піти завжди було достатньо їжі. Але є щось сумне в тому, щоб усе життя їсти черствий хліб і задерев’янілі булочки,