Читати книгу - "Вежа блазнів"

— Ні.

— Ага. Про що це я? А, що ви сміливі і мужні хлопці. Та й пахолок ваш, хоча на вигляд дурникуватий, відважний і бойовий на диво. Та-а-ак. Поспішили на допомогу моїм хлопцям. І через це самі опинилися у халепі, не оминуть вас клопоти. Ви пішли проти Зейдліців, а вони мстиві.

— Правда, — підтвердив другий лицар, з довгим волоссям і пишними вусами, який представився Вольданом з Осин. — Зейдліци — то особливі сучі діти. Весь їхній рід, значить, також і Лаасани. І Курцбахи. Усі винятково люті тварюки і мстиві поганці… Ой, Віттрам, ой, Римбаба, ну й заварили ж ви кашу, хай вам грець!

— Думати треба, — зауважив Вейрах. — Думати, один з другим…

— Та ми ж думали, — промимрив Куно Віттрам. — То ж було так: дивимося — їде віз. Тоді ми й подумали: а може б то пограбувати? Ну, слово за слово… Тьху, клянуся мотузками святого Дизми. Самі знаєте, як воно буває.

— Знаємо. Але думати треба.

— А також, — додав Вольдан з Осин, — розглядатися за ескортом.

— Не було ескорту. Тільки їздовий, обозники та вершник у бобровій шубі, певно, купець. Вони повтікали. От ми і думаємо: наша взяла. А тут на тобі маєш: як з-під землі вискакують п'ятнадцять заповзятих чахликів з алебардами.

— Я й кажу — думати треба.

— Та ще й часи такі! — вперся Пашко Пакославиць Римбаба. — До чого дійшло! Дурна срана фіра, товару там під тим лантухом, мабуть, на три гроші, а захищали так, ніби там був щонайменше Святий Грааль.

— Давніше то так не бувало, — покивав модно, по-лицарськи підстриженою чорною чуприною третій лицар, смаглявий, ненабагато старший від Римбаби і Віттрама, якого звали Тассіло де Тресков. — Давніше то було так, що коли крикнеш: «Стій і давай!», то давали. А тепер захищаються, б'ються, як чорти, як венеційські кондотьєри. Зле нам стало! Як тут у таких умовах на промисел ходити?

— Ніяк, — підсумував Вейрах. — Дедалі складніше наше exercitium[306], дедалі тяжча наша раубрітерська доля… Гей…

— Ге-ей… — підхопили жалібним хором лицарі-розбійники. — Ге-е-е-е-ей…

— На гнойовищі, — помітив і показав Куно Віттрам — свиня риється. Може, заріжемо та й заберемо?

— Ні, — вирішив, трохи подумавши, Вейрах. — Часу шкода.

Він підвівся.

— Пане Шарлею! — сказав він. — Таки по правді не годиться вас тут самих трьох залишати. Зейдліці злопам'ятні, не інакше, як уже й погоні розіслали, будуть по дорогах шукати. Тож їдьте, ласкаво просимо, з нами. До Кромоліна, нашого поселення. Там у нас зброєносці, та й друзів буде чимало. Вас там ніхто не скривдить і не образить.

— Хай би спробували! — розпушив світлі вуса Римбаба. — Їдьте з нами, їдьте, пане Шарлею. Бо, скажу я вам, ви мені дуже до душі припали.

— Як і мені молодий панич Рейнмар, — Куно Віттрам лупнув Рейневана по спині. — Присягаюся кельмою святого Руперта Зальцбурзького! Їдьте з нами до Кромоліна. Пане Шарлею? Гаразд?

— Гаразд.

— Ну то, — потягнувся Ноткер фон Вейрах, — рушаймо, comitiva[307].

* * *

Коли формувався кортеж, Шарлей залишився позаду і непомітно підкликав до себе Рейневана і Самсона Медка.

— Цей Кромолін, — сказав він тихо, поплескуючи по шиї гнідка, — це десь неподалік від Срібної Гури і Стошовиць, біля так званої Чеської стежки, дороги, що веде з Чехії через Срібний перевал до Франкенштейна, до вроцлавського тракту. Тому нам з ними по дорозі й дуже на руку. І набагато безпечніше. Тримаймося їх. Закриваючи очі на те, чим вони промишляють. У біді не вибирають. Але раджу, тим не менше, дотримуватися обережності та зайвого не балакати. Самсоне?

— Мовчу і прикидаюся бельбасом. Pro bono commune.[308]

— Чудово. Рейнмаре, підійди-но ближче. Хочу і тобі дещо сказати.

Рейневан, вже в сідлі, під'їхав, підозрюючи, що його чекає і що він почує. І не помилився.

— Послухай мене уважно, непоправний дурню. Ти становиш для мене смертельну небезпеку вже самим фактом існування. Я не дозволю, щоб ти цю небезпеку збільшував ідіотською поведінкою і вчинками. Я не коментуватиму того факту, що, прагнучи бути шляхетним, ти повівся як кретин, кинувся на допомогу розбійникам і підтримав їх у бою із силами правопорядку. Не буду знущатися, дасть Бог, цей факт чомусь тебе навчив. Але обіцяю: якщо ти ще раз зробиш щось подібне, я кину тебе напризволяще, безповоротно й остаточно. Запам'ятай, осле, зарубай собі на носі, бовдуре: тобі ніхто не прийде на допомогу в біді, бо тільки дурень квапиться допомагати іншим. Якщо хтось кличе на допомогу, потрібно відвернутися спиною і негайно йти звідти геть. Обіцяю: якщо в майбутньому ти хоча б голову повернеш у бік бідняка, дівчини в біді, кривдженої дитини або битого собаки, ми розійдемося. А потім можеш корчити із себе Персеваля на власний страх і ризик.

— Шарлею…

— Мовчи. Пам'ятай, що я тебе попередив. Я не жартую.

* * *

Вони їхали лісовими галявинами, серед трав, що сягали до стремен. Небо на заході, затягнуте рваними перистими хмарами, яріло пасмами пломенистого пурпуру. Темніла стіна гір і чорних борів Шльонської Просіки.

Ноткер фон Вейрах і Вольдан з Осин, які їхали в авангарді, серйозні та зосереджені, співали гімн, час від часу зводячи до неба очі з-під піднятих хундсгуглів. Їхній спів, хоч і неголосний, звучав піднесено і суворо.

Pange lingua gloriosi

Corporis mysterium,

Sanguinisque pretiosi,

Quern in mundi pretium

Fructus ventris generosi

Rex effudit Gentium [309].

Трохи позаду, на такій відстані, щоби не заважати їм власним співом, їхали Тассіло де Тресков і Шарлей. Обоє, далеко не так серйозно, співали любовну баладу.

Sô die bluomen üz dem grase dringent,

same si lachen gegen der spilden sunnen,

in einem meien an dem morgen fruo,

und diu kleinen vogelin wol singent

in ir besten wîse, die si kunnen,

waz wünne mac sich dâ gelîchen zuo [310]?

За співаками їхали кроком Самсон Медок і Рейневан. Самсон прислухався, погойдувався в сідлі і мугикав. Було зрозуміло, що слова міннезангу він знає та що, якби не інкогніто, залюбки приєднався би до хору. Рейневан був поринув у думки про Аделю. Але думки розбігалися, Римбаба і Куно Віттрам, які замикали кавалькаду, безперестанку горлали пияцьких і непристойних пісень. Їхній репертуар справляв враження невичерпного.

Пахло димом і сіном.

Verbum caro, panem verum

verbo carnem efficit;

fitque sanguis Christi merum,

et si sensus deficit,

ad firmandum cor sincerum

sola fides sufficit [311].

Піднесена мелодія