Читати книгу - "Вежа блазнів"

і повалив тих, які вовтузилися над скинутим із сідла лицарем; одного, сивовусого, який не дав себе повалити, рубонув кордом по капаліну так, що аж задзвеніло. Капалін упав, а сивовусий обернувся, зловісно крикнув і з розмаху вперіщив Рейневана алебардою, зблизька, але, на щастя, самим тільки древком. Проте Рейневан все ж таки упав з коня. Сивовусий стрибнув на нього, притиснув, схопив за горло. І відлетів. Буквально. Бо якраз із такою силою Самсон Медок гупнув його п'ястуком збоку по голові. На Самсона негайно накинулися інші, і силач опинився в скрутному становищі. Він підхопив із землі алебарду, першого нападника вальнув плазом по шолому так, що залізко відлетіло, а той, кого він вальнув, звалився як підкошений. Самсон заобертав ратищем, завертів ним, як очеретинкою, розчищаючи місце навколо себе, Рейневана і лицаря, який уже підводився із землі. Падаючи, лицар загубив салад, з-над барта[303], що прикривав шию, виднілося молоде рум'яне обличчя, кирпатий ніс і зелені очі.

— Постривайте, свинячі рила! — кричав він смішним дискантом. — Я вам покажу, гівноїди! Клянуся черепом святої Сабіни! Ви мене ще попам'ятаєте!

На допомогу світловолосому, що тримав оборону біля воза і вже був у вельми скрутному становищі, прийшов Шарлей. Демерит у цілком акробатичному стилі на повному скаку підняв чийогось загубленого меча, розігнав піших, рубаючи наліво і направо з гідною подиву вправністю. Світловолосий, якому в метушні біля воза вибили із рук шаршун, не став витрачати часу, шукаючи його у піску, а кинувся у вир сутички з кулаками.

Несподівана допомога вже переважила, здавалось би, шальки терезів на бік атакованих, коли раптом почувся цокіт підкованих копит, і на галявину галопом влетіли чотири важко озброєні вершники. Якщо навіть Рейневан на якусь мить і засумнівався, ці сумніви розвіяло тріумфальне ревіння піших, які з подвоєним запалом кидалися в бій, побачивши підкріплення.

— Живими брати! — репетував з-під заборола шолома командир важко озброєних, із трьома срібними рибами на щиті. — Живими брати мерзотників!

Першою жертвою новоприбулих виявився Шарлей. Щоправда, демерит спритно уникнув удару бойовою сокирою, зіскочивши з сідла, але на землі на нього навалилися піші — зі значною чисельною перевагою. На допомогу йому поспішив Самсон Медок, громлячи все і вся своїм ратищем. Велетень не злякався лицаря, що напирав на нього із сокирою, й садонув лицаревого коня по залізному начільнику, який захищав морду, з такою силою, аж з тріском зламалося ратище. Кінь тонко заіржав і впав на коліна. А вершника стягнув із сідла світловолосий. Вони обидва почали боротися, зчепившись, як два ведмеді.

Рейневан і вибитий із сідла юнак відчайдушно боронилися від решти панцирних, додаючи собі хоробрості диким криком і матюками, закликаючи всіх святих. Але вже не можна було не помітити безнадійності становища. Ніщо не вказувало на те, що нападники у запалі битви не позабували про наказ брати живцем — а якщо навіть і так, то Рейневан однаково вже бачив себе в зашморгу.

Одначе того дня фортуна їм сприяла.

— Бий, в ім'я Господа! Лупи, хто в Бога вірує!

Під тупіт підків і богобійні крики у бій вступили нові сили — ще троє важко озброєних вершників у повному обладунку та в шоломах із заборолами типу хундсгугель, тобто «собача морда». Не виникало сумніву, на чиєму вони боці. Удари довгих мечів одного за другим кидали на закривавлений пісок піших у капалінах. Від могутнього удару похитнувся в сідлі лицар із рибами у гербі. Другий прикрив його щитом, підтримав, схопив коня за віжки, і вони галопом кинулися навтікача. Третій також хотів утікати, але дістав мечем по голові й упав під копита. Найвідважніші з-поміж піших іще намагалися загородитися ратищами, але також один за другим кидали зброю і втікали в ліс.

Тим часом світловолосий могутнім ударом кулака в залізній рукавиці повалив свого супротивника, коли той спробував встати, штовхнув його ногою в плече, а коли той важко сів, став розглядатися, чим би то його лупнути.

— Лови! — крикнув один із важко озброєних. — Лови, Римбаба!

Названий Римбабою світловолосий упіймав на льоту кинутий йому чекан, паскудного вигляду martel de fer[304], з розмаху, аж загуло, садонув противника, який намагався встати, по шолому — раз, другий, третій. Голова противника впала на плече, з-під вм'ятини на блясі кров рясно полилася на авентель[305], комір панцира і нагрудник. Світловолосий, розставивши ноги, став над пораненим і вдарив його ще раз.

— Ісусе Христе! — хекнув він. — Як люблю цю роботу…

Юнак із кирпатим носом захрипів, виплюнув кров. Потім випростався, посміхнувся вимазаним кров'ю ротом і простягнув Рейневанові руку.

— Дякую за допомогу, шляхетний паничу. Клянуся стегновими кістками святого Афродизія, я цього не забуду! Я — Куно фон Віттрам.

— А мене, — світловолосий простягнув правицю Шарлеєві, — нехай чорти в пеклі випатрають, якщо я забуду про вашу допомогу. Я — Пашко Пакославиць Римбаба.

— Збирайтеся, — закомандував один із панцирних, показавши з-під відкритого заборола смагляве обличчя і сині від гладко вибритої щетини щоки. — Римбаба, Віттрам, та ловіть же коней! Та швидше, холера!

— Овва, — Римбаба нахилився і висякався в пальці. — Вони ж утекли.

— Зараз повернуться, — відповів другий із тих, що прибули на допомогу, вказуючи на покинутий щит із трьома рибами у стовпчик. — Чи ви обоє блекоти об'їлися, щоб нападати на подорожніх якраз отут?

Шарлей, погладжуючи свого сивка по храпах, подарував Рейневанові багатозначний, дуже багатозначний погляд.

— Саме тут, — повторив лицар. — У володіннях Зейдліців. Вони того не подарують…

— Не подарують, — підтвердив третій. — На коней, усі!

Дорогою і лісом лунав крик, іржання, тупіт копит. Через папороті та корчі бігли алебардники, дорогою мчали кілька вершників, важко озброєних, і арбалетників.

— Ноги на плечі! — крикнув Римбаба. — Ноги на плечі, рятуйте голови!

Вони пішли учвал, а їх наздоганяли крики і свист перших стріл.

* * *

Переслідували їх недовго. Коли піхота залишилися позаду, вершники притримали коней, видно, не довіряючи своїй перевазі. Стрільці послали за втікачами ще один залп — і на цьому погоня закінчилася.

Для певності втікачі промчали галопом ще кілька гін, поплутали, щокроку озираючись, серед узгір'їв і яворових лісів. Але ніхто їх не переслідував. Щоб дати перепочинок коням, зупинилися під селом, при крайній хаті. Селянин, не чекаючи, поки йому сплюндрують господу та обійстя, сам виніс миску вареників і цебер сколотин. Раубрітери всілися біля плота. Їли і пили мовчки. Найстарший, який раніше представився Ноткером фон Вейрахом, довго придивлявся до Шарлея.

— Та-а-а-ак, — проказав він нарешті, облизуючи замазані сколотинами вуса. Порядні і сміливі ви люди, пане Шарлею, і ти, паничу фон