Читати книгу - "Промінь"

— Хрінь, — пробурмотів Славік. — Фігня. Що там діється?

— Нічого особливого. Чотириста п’ятдесят дев’ять людей, з непростими стосунками, з утратами, у космосі, без допомоги, без надії…

— Я не зрозумів, шо ти белькочеш. Це що, вертушки? Це менти чи хто?!

Автоматичні двері смикалися, як щелепи, стискаючись і розтискаючись.

— Це ми, — сказав Денис. — У космосі. Без надії. Хоч народу на нашому «кораблі» трохи більше.

Загуркотіли черевики по сходах. Денис побачив — і сам був вражений, з якою радістю — двох незнайомі чоловіків у камуфляжі. З автоматами напоготів.

— На підлогу! — закричав один англійською. — Униз!

І Денис ліг на підлогу, і заплющив очі. Напевно, він моментально заснув; напевно, ті люди здивувалися.

— Ти майже програв, — сказав дядько Роберт. — Але якимсь дивом тебе осяяло.

Ледь помітно вібрували сидіння. Кілька годин тому бронемашини переламали чагарник і виїхали до краю басейну. Дико ревіла «Швидка допомога», куди вантажили на ношах Славіка. Блимали синіми маяками чорні машини представницького класу: в одну посадили Марго, в другу Еллі…

Сіпнулися ніздрі: він згадав запах її парфумів.

— Тепер я повинен вибрати, хто з них одержить свій приз? Згідно з додатковою умовою?

— Ми з тобою ні про що додатково не домовлялися.

Денис дивився на нього, відчуваючи, як повзе вниз куточок рота:

— Але…

— Ніхто з них не одержить свого призу. Та це й не важливо, ти скоро зрозумієш чому.

Денис опустив повіки. Очі неначе засипало піском.

— Утомився? Розумію… Буде тобі легше, якщо дізнаєшся, що виграв для людства нову долю?

– Ідіть у сраку, дядьку Роберт.

— Добре, нормально… Хочеш знати, що за доля?

— Ні.

— Нехай. Хочеш знати, хто я такий?

Денис зціпив зуби так, що стало боляче.

– І правильно, — м’яко сказав дядько Роберт. — Ти не хочеш цього знати… Я тобі натякну легенько: кожне століття, відступивши десять з гаком років від календарного початку, ми граємо на майбутнє людства. Робимо ставки. Порядок чи хаос, регрес чи розвиток, свобода чи зумовленість, добро чи зло… Ти грав на стороні добра, Денисе.

— Ви — добро?! — він так поперхнувся, що його трохи не знудило дядькові Роберту на коліна. Той дивився серйозно, без глузування:

— У нашому всесвіті добро має такий вигляд, і нічого не вдієш.

— У сраку!

— Не сперечаюсь. Але… ти ж хотів — додому?

Лопасті вертольота збивали й закручували у вир опале листя. Кидали в лице. Денис похитнувся, дядько Роберт підхопив його під руку, Денис вивільнився:

— Це де?!

— Удома, — сказав дядько Роберт. — Твоє рідне місто.

Денис роззирнувся: парк. Баскетбольний майданчик. Липи, сосни. Осінь.

— Але вони… у Сан-Дієго! У батька ще на два роки контракт…

— Вони переїхали.

— За місяць?!

Вертолітний майданчик природно вписався у пейзаж, і, крім гелікоптера дядька Роберта без розпізнавальних знаків, там стояли ще три транспорти: «швидка допомога», судячи з розфарбування, без лопастей, з дивним пристроєм на даху. Два легкі апарати, обрисами схожі на комах. На очах у Дениса «швидка» злетіла й помчала уздовж проспекту, завиваючи сиреною над дахами будинків: «Нікого рятувати, усе пропало…»

Денис стояв, проводжаючи її поглядом, намагаючись відокремити реальність від марева. Неподалік, на висоті дахів, майнула вервечка округлих вагонів — поїзд? Електричка?! Відбиваючи похмуре світло, вагони промчали по небу й зникли.

— Ми не про це домовлялися, — сказав Денис.

Промчали нові летючі тіні — і зразу зникли. Дядько Роберт незвично заметушився:

— Ми домовлялися, що я поверну тебе. Знайдеш дорогу? Це звичайний шлях, ти ходив гуляти з Джекі…

Він раптом поклав руку Денисові на плече. Той конвульсивно сіпнувся і відступив.

— Не сердься, — сказав дядько Роберт. — Це було того варте. Далекий космос. Нові траси. Виявляється, людство цього гідне, а ніхто й не вірив… Подивися навколо — це твоя нова реальність. А в іншій реальності ти вмер через два дні після народження, Денисе. Скажи старому дядькові «спасибі».

— Вони живі? — хрипко спитав Денис. — Мати, батько, брат, сестра?!

— Так, — відгукнувся дядько Роберт після крихітної паузи. — Авжеж, вони живі. Іди.

Ось будинок. Ось знайомий фасад.

Ось відкривається екран у небі — просто великий голографічний екран. Випуск новин, у дикому темпі, з безліччю шарів і картинок, так що в очах мерехтить:

— Вантажна траса Місяць-Марс відновила роботу…

— …туристичні маршрути Близького Сходу…

— …фінальний етап очищення Світового океану…

— …популяція стеллерової корови зросла до ста тисяч особин…

— Остаточно призначено дату старту експедиції «Промінь». Екіпаж продовжує передполітну підготовку…

Денис сів на лавку коло під’їзду, щоб не задирати голову на ходу. Дивився на обличчя, що з’являлися й зникали серед хмар — і нікого не впізнавав. Мимо пройшов хлопчик з собакою на повідку, чемно привітався. Денис вимушено кивнув…

Зайшов у під’їзд. Сліпо роззирнувся — тут усе переробили. Блискучі стіни, гладенька підлога, відчинені двері ліфта. Денис зайшов усередину; кнопок не було.

— П’ятнадцятий, — сказав він уголос.

Звук-підтвердження. Ледь здригнулася підлога під ногами, Денис устиг побачити в дзеркалі своє відображення: пацан з відрослим світлим волоссям, запалими щоками, божевільним поглядом. Чи то тринадцяти, чи то шістнадцяти років. Стулки дверей роз’їхалися.

Скільки разів він подумки повертався до цих дверей. Скільки разів.

Зсередини залилися гавкотом: Денис упізнав би голос Джекі серед мільйона собачих тем. Джекі-онуки. Чи Джекі-правнучки.

Двері без питань відчинили. На порозі стояла жінка років сорока… Мама?! Ні.