Читати книгу - "Аецій, останній римлянин"

— Не чотирьох, — трьох, найпресвітліший мужу, — перебив раптом Літорія той єпископ, що стояв оддалік. — Я не гот і не аріанин… Я Орієнцій з Августи Авскорум[122], правовірний єпископ і римлянин…

— Справді?! — в голосі Літорія зазвучала нотка невдаваного, хоча ще більш іронічного здивування. — І стоїте поруч?… ще не загризли один одного на смерть?… А що там із єдиносущністю та подібносущністю?… Як же ти можеш, святий мужу Орієнцію, спокійно дивитися на бридких святотатців, що відбирають у Розп’ятого єдність з Богом?… Я б на твоєму місці не витримав…

Знагла все його обличчя перемінилося, перекривлене раптовою гнівною гримасою, — з гарних тонких губ геть зник усілякий слід іронічної посмішки.

— Римлянин? Це ти римлянин?! — люто закричав, — і приходиш до мене, римського полководця, з посольством од варварів?… Замість радіти вже близькому знищенню народу, що напав на святу вічну Рому і зганьбив її, — ти смієш…

— Смію стати перед твоїм обличчям, пихатий воїне, і мовити: люблю Рим, але, як наказував Христос, — люблю і ближнього свого. А хто ж мій ближній?… Перс, брит, вандал, гот — нарівні з римлянином. Досить уже крові, найпресвітліший мужу… досить убивств, насилля, пожеж… Стільки вже маєш слави і тріумфів… ти стільки здобув, мужній Літорію… тож не гніви Бога… послухай Його слугу, що приносить тобі мир… І ще який мир!…

Умови миру справді були настільки вигідними для імперії та настільки принизливими для Теодоріха, що Літорій справді на певний час задумався, як вчинити. Та коли Орієнцій необережно згадав, що не лише готи, а й римське населення з тугою очікує миру, більше-бо страждає від союзних із імперією гунів, ніж од народу Теодоріха, — magister equitum вибухнув новою хвилею лютого гніву.

— Я не безумець, не жінка, і не пресвітер Розп’ятого, — гукнув, — щоб випускати звірину, яка втрапила в тенета! Не маю часу на марні розмови… Вертайтесь… Навмисне гаєте мій час, доки Теодоріх готується до бою…

— Помиляєшся, найпресвітліший мужу, — сказав один із аріанських єпископів. — Король Теодоріх вже ні до чого не готується… Не покладає жодної надії на порятунок ні в чому і ні в кому, окрім як у Богові нашому… У покутній одежі, босий, з головою посипаною порохом і попелом, ходить вулицями міста, голосно благаючи милосердя Божого…

— Не гніви Бога, мужній Літорію, — продовжив Орієнцій. — Ти сильний і переможний, але невідомо, кому завтра дасть Господь день тріумфу…

— Невідомо? Воістину, невідомо… Але почекайте хвилину: зараз довідаємось. Я теж звернуся до божества, як Теодоріх…

Сплеск долонями і от не минув іще час, потрібний, аби випити один келих масику, як напівтемна кімната наповнилася жінками, римськими та германськими комесами, гунськими ватажками і якимись дивними постатями у білих покривалах з голови до п’ят і ножами в руках. Літорій наказав подати йому велику чашу вина. Миттю її вихилив, — наказав налити знову. Його обличчя розпашілося, волосся розвихрилося, очі дико й радісно заблищали. Дивні люди у білих покривалах схилилися на підлозі над чимось живим, що тріпотіло і хрипко кудкудакало… Бризнула кров… і одразу ж кров одпливла від облич навіть найхоробріших солдат. Літорій глянув на смертельно блідих Рицимера, Віта й інших комесів, на викривлені від жаху жіночі обличчя, на скулених гунських ватажків, повних ляку і гарячкової цікавості водночас, нарешті на єпископів… Усі четверо стояли, притулившись один до одного і закривши обличчя долонями, з тремтячими колінами.

— Дивіться, — засміявся Літорій, — уже їх не ділять подібносущність і єдиносущність! Туляться як браття, злучені варварською ненавистю до всього римського…

Люди у білих покривалах, з одягом, густо скропленим кров’ю, високо підняли паруючі пташині нутрощі.

— Що ж скажуть гаруспіки? — знову обірвав смертельну тишу голос Літорія. — Яке боже віщування вичитали з нутрощів святих жертв?

— Переможеш, вождю!

Magister equitum радісно схопив знову наповнену чашу. Швидким рухом перехилив її, виливаючи на долівку майже половину вина:

— Тобі, наймогутніший боже… тобі, Марсе, Квірине, батьку і друже хоробрих, приношу цю жертву, перш ніж завтра принесу іншу, стократно більшу та милішу твоєму серцю, величному, не жіночому, не назаретянському!… Бачили ви, святі мужі?… Нащо мені мир із Теодоріхом, якщо на завтра боги прирекли мені звитягу… Повертайтеся і скажіть, — за все, що від Аларіха витерпіла Рома, завтра стократно заплатить Толоза — та цього разу церкви ні для кого не будуть притулком… А ти, Орієнцію, скажи толозьким римлянам: завтра на світанку хай ударять по готах або ж виходять із міста… Кого застану в місті безчинним і беззбройним — всіх подарую своїм добрим гунам! А назавтра…

— Назавтра, — вже змученим голосом продовжує свою розповідь після короткої перерви свеб Рицимер, — до полудня вже й полягла римська слава… Гуни покотом устелили поле під мурами Толози, — жменька тільки й утекла… Віт поранений і я, з кривавою раною на боці, — ледве втримали сякий-такий стрій… вивели військо на тракт до Елузії… Зосталася, може, третина…

І за мить додав:

— Ecce Deus Victor… Се Бог Побідитель.

Марцеллін і Меробад мовчали. Аецій, не відриваючи очей від напису на статуї Констанція, глухо спитав:

— А Літорій?

Рицимер знизав плечима.

Юний нарбонець Леон довго вагався, перш ніж взяв у руки великий тяжкий камінь. Адже ж він римлянин! Щоправда, давно вже щиро певний, — галльські римляни куди краще почуваються під владою короля Теодоріха, ніж у Другій Аквітанії, де всі аж стогнуть, неспроможні далі витримати утиски, яких зазнають від союзних гунів; адже й сам за часів відсічі Нарбони мав можливість порівняти поведінку готів у володіннях свого батька з вчинками союзників, та все одно він римлянин і ніколи не змусить себе… Неспокійно дивиться довкола: у подвійному ряді людей, що тягнеться через усю вулицю, римлян не набагато менше, ніж варварів. І майже кожен тримає в руках великий тяжкий камінь. Нарбонець Леон починає заспокоюватися. Він ще дуже молодий,