Читати книгу - "Дівчинка на кулі"

— Гарна пісня.

— Ще кращий термін дають за книжки подібних авторів! А потім з’ясувалося, що Володимир Романович має й Біблію від Шептицького — з його ж дарчим написом, і книги з історії України Грушевського, Крип’якевича й Аркаса, та й історію літератури Єфремова.

— Хто це?

— Люди.

— Хто вони? Не бійтеся, я нікому нічого не скажу.

— А що казати? Що тобі їхні імена говорять? Ти ж їх від мене вперше почула, попрошу повторити — не зможеш.

— Чому не зможу? Історія України Грушевського, Крип’якевича, Аркаса, історія літератури Єфремова. Слова пісні також відразу запам’яталися.

— Нічого собі! І надовго?

— Назавжди.

— М-да!.. Мені би таку пам’ять!.. Але все одно слухай далі. Ледве умовив я Володимира Романовича небезпечні книги якщо не знищити, то бодай десь закопати. Довго впирався, що зогниють у землі. Аж поки дружина не заголосила: «Краще буде для мене й наших трьох доньок, якщо ти десь у Сибіру гнитимеш?».

— У Сибіру?

— Чого пополотніла, Попелюшко? У Сибіру, між іншим, покійники не гниють. Там вічна мерзлота… Ну й розбалакався я з тобою! І розбалакався, й уже навіть добалакався! Прошу одне-єдине: будь обережна! Не відкривай душу перед кожним зустрічним. І Боже тебе борони, дитино: не дискутуй на історичні теми — таким брудом обляпають, що й у свяченій воді не відмиєшся!

— Навіщо ви мені все це розповідаєте?

— Бо вірю тобі. Такі, як ти, — найнадійніші.

— Які — такі?

— Про Спарту з історії знаєш? Це не про Хмельницького й Мазепу — про спартанське виховання читати не заборонено.

Ми помовчали. Звернувши назад, до дерев’яних східців, що виводили на центральну вулицю міста, старий мовив:

— Не хочеш провідати Вовочку? Він так зрадіє! Та й я тобі вдома ще один секрет відкрию.

Дорогою Вовоччин дід розповів, що він родом зі Стрия на Львівщині.

— Мої батьки між собою познайомилися мало не в такому віці, як ти з Вовочкою на новорічній ялинці. Тільки тоді ялинка ще була різдвяною. І, уявляєш, тато ще малою дитиною збагнув, що мама — його майбутня дружина? Уявляєш?

— Ні, — щиро признаюся, бо й справді важко повірити в таку прозірливість дитини.

— То є доля! — каже Микола Аннищук.

— А ваша дружина не розсердиться, що я прийду в гості?

— Ні, що ти! Але, — Вовоччин дід глянув на годинник, — я дуже сумніваюся, що Улита Сергіївна вдома. Зате Вовочка в цей час, напевно, мучить свою бідну скрипку. Бабуся переконана, що він має обов’язково отримати музичну освіту, але це вже стало для нашого внука каторгою, а не святом. Ось малювати — це дійсно його призначення. Він і серед ночі сідає за мольберт!

— Можна подивитися Вовоччині малюнки?

— А це якраз і є той сюрприз, що я обіцяв. Тільки — цить: мовчи, язичку, будеш їсти кашку!

Ми ввійшли в чистенький під’їзд і піднялися на другий поверх. Мій супутник легенько натиснув на кнопку дзвінка, пролунала коротка приємна мелодія і двері майже відразу відчинилися.

— Ти що, за портьєрою сидів у засаді? — здивувався старий.

— Н-ні! — чомусь неприродно заїкаючись, відповів Вовчка. — Я взувався, збирався вийти на вулицю.

— То вертайся. У нас гості. Бачиш: у казці Попелюшка приїжджає на бал, а в житті може до свого принца й додому прийти. Ходімо пити чай! Що там у нас залишилося солоденького?

Й дід, поставивши на плиту чайник, проворно кинувся шукати в холодильнику й по шафах у кухні, чим би мене пригостити.

— Що, ні бубликів, ні конфет нема? Дивина! Це у нас раз на сто років буває! Таки вдягайся, внуче: збігаєш у гастроном, купиш півторта!

Коли за Вовочкою зачинилися двері, дід запросив мене оглянути квартиру. О диво: майже від дверей величезна кімната була перегороджена дрібненькою металевою сіткою від підлоги до стелі, за сіткою стояло кілька прикріплених до підлоги безлистих стовбурів крислатих дерев, а на їхніх гілках, як на новорічній ялинці, висіли круглі й прямокутні дзеркальця, були прилаштовані маленькі хатинки та гойдалки. Всюди — на гойдалках, на східцях хатинок й навіть просто так, почепившись за грубі шнурочки, що звисали із дзеркалець, сиділи й висіли догори ногами зелені, блакитні й сірі хвилясті папужки!

— Як їх багато! — не змогла стримати здивування я. — І ви віддали пташкам цілу кімнату?

— Папужок спочатку було дві. Й літати ми їх випускали по всій квартирі, а вони паскудили, де хотіли. Розумієш, літати пташки мусять, а тримати їх у клітці — вкорочувати й так мале пташине життя. Тож я відгородив один куток у кімнаті й поселив двох перших папужок там. Але ж як є більше місця, то обов’язково буде більше населення. По дві, по три пташки то батьки Вовоччині докуповували, то Улита Сергіївна, то хтось у подарунок приносив — і зібралася така зграя, що їй уже й у цій кімнаті тісно. Та й щоб прибрати за такою кількістю папуг, треба витратити цілий день. Вовочка, бачу, щойно все почистив, помив підлогу — порядок.

— Чим ви їх годуєте?

— Вівсом і просом. Ті дві, що в нас були на самому початку, у Вовочки з тарілки котлети їли. Як бачили, дурненькі, що перед малим на столі парує страва, билися крильми об клітку так, наче з голоду вже ось-ось мали вмерти.

— Цим також даєте котлет?

— Ні. Через котлети й перші наші пташки мало не загинули — їхній організм, виявляється, на м’ясо погано реагує: повністю пір’я повипадало. Невістка їх до ветеринара носила. Ледве врятували. Ходи, покажу тобі Вовоччину кімнату. У нас на всіх вистачає кімнат, тож онукові я відразу окрему забронював, як тільки поселилися сюди. Бачиш, оце його мольберт, а оце