Читати книгу - "Керамічні серця, Наталія Ярославівна Матолінець"

Юнак тихцем вбрався і спустився вниз, де на столику біля дверей уже лежала ранкова пошта. Конверти, прикрашені хитромудрими візерунками, призначалися матері, певна річ. Жаррак сподівався, що знайде серед пошти й газету, але тієї не було. Він поморщився і спробував пригадати, який же нині день — у вихідні газет не друкували.

Довгастий конверт із чорною каймою випав з-поміж запрошень. Жаррак підняв його і помітив на звороті герб дому Альвіанні. Тоді розірвав конверт і знайшов усередині скупий, офіційний лист, у котрому нотаріус повідомляв: «Ранку 17 грудня, о 6 годині, через непоправну хворість відійшла в засвіття вельмишановна маестра Юріт Даль Альвіанні, 43 літ від роду, незаміжня. Поховання відбудеться, як забажала покійниця, без гостей і згідно з розпорядженнями, на цвинтарі Кьору 19 грудня. Затим, що покійниця не мала прямих спадкоємців, набутки відповідно до її заповіту належить розділити між родиною. Цим листом сповіщаємо, що частку з продажу маєтностей маестри Альвіанні в розмірі однієї десятини отримає її трирідний племінник по братові Жаррак Етель Прест. Про розмір цієї спадщини сповістимо по весні».

Печатка, розмашистий підпис.

Жаррак склав листа й поплентався до себе нагору, пригадуючи останню розмову з тітонькою. Він силкувався зрозуміти, як міг випустити з уваги таку важливу річ. Як міг, заскочений зненацька її проханням забрати з Івеліна Канре, не запідозрити нічого. Маестра Альвіанні вмирала, коли він завітав до неї. Вона лежала в постелі не тому, що хотіла поніжитися в теплі. Вона відпустила Канре не тому, що остерігалася синьки.

На порозі свого покою чаротворець застав дівчину — тій, здається, теж не спалося. Вона сиділа біля вікна. У світанковому світлі фігура з розметаним волоссям й у напівпрозорій сорочці здалася Жарракові примарою, котру можна розвіяти дотиком.

— Доброго ранку. — Юнак смикнув губи в усмішку. Конверт у пальцях видавав його — Канре вже озирнулась і запримітила чорну кайму. — Це від нотаріуса тітоньки, — пояснив Жаррак, і зблідле лице дівчини дало йому відповідь. Адже вона була помічницею своєї маестри. Адже супроводжувала її від ранку до вечора… — Ти ж знала, що вона хворіла, правда?

— Мені не вільно говорити про це. Пані наказала.

Чаротворець кинув листа на тумбу при дверях і наблизився до вікна.

— Немає більше твоєї пані. Вона померла. Чому ти не розповіла мені?

Дівчина вхопилася поглядом за скатертину, на котрій можна було підраховувати візерунки. Проте руки чаротворця вирвали її з цього рятівного заняття, стиснувши обидва плеча

— Канре, чому? Будь ласка, скажи мені.

— Ти б нічого не вдіяв.

— Гаразд. Із мене цілитель ніякий. Але є ж Мерселлі.

— Мерселлі би теж нічого не вдіяв…

— Я не розумію тебе.

— Маестра усвідомлювала, що робить, тому хотіла, аби ніхто про це не дізнався. Вона, Жакку, померла від синьки.

Розділ 3. Зброя в руках твоїх

Почаювати з гостею, котра прийшла до маестри Генріени, Канре погодилася суто з нудьги. Незнайомий дім і відсутність роботи навалилися потоком в’язкого вільного часу, котрим дівчина ще не навчилася розпоряджатися.

Герцогиня мала надто насичене життя, аби бавитися з небажаною гостею, якій і так з добрості вділила кілька сукенок, що їх вшила Ліселла. Жаррака теж не було: пішов чи то у справах, чи то побачити друзів. Дівчина зі страхом очікувала вечірньої розмови про обставини смерті маестри Альвіанні. Аж тут до Рейзенштейнів зазирнула пані Ріхгер — і Канре вирішила, що дурницею буде уникати спілкування.

— А ви маестрові Престу ким будете? — спитала гостя ледь не з порога, після церемонного вітання і кількох беззмістовних фраз про погоду (мороз, чи не так, любонько?) і про мандрівку (довго їхати сюди й дороги погані, еге ж?).

Жінка мружила розкосі очі, які робили її схожою на лисицю.

Канре відповіла, що мусила:

— Я, пані Ріхгер, просто супутниця в мандрівці. Ми з паном Престом познайомились у його родини в Івеліні, а відтак він люб’язно запропонував мені відвідати дім герцогині Рейзенштейн. Я сама з півдня, а там зими майже немає. Тож така люб’язна пропозиція не могла не зацікавити.

— З півдня! — зойкнула гостя, прикладаючи руку до грудей. — О, повідайте мені, любонько, а що ж там на півдні нині коїться? Що каже Аль-Аканте?

— Про це вам краще у пана Преста спитати. Йому довелося побувати аж на лінії фронту. Можливо, і сюди долітали новини про його перемоги. Що ж до мене, то я знаю лише те, що друкували в газетах. Я покинула Лалаку і перебралася до столиці задовго до початку конфлікту.

— Воно й добре, що ви з півдня поїхали. Неспокій там, така непевність. Про мене… ви не ображайтеся, але про мене, що лірці, що франці одне одного варті, бо… — Гостя не закінчила речення й махнула рукою, затягнутою в лимонну рукавичку. — Вічно там щось поділити не можуть. І що — клапоть кам’янистих земель біля моря? Ще й чула, що там пошесть зараз.

— Так, дійсно.

— Нижчі мруть — сотнями, тисячами, кажуть… Співчуваю вам, певна річ. Стільки проблем через ті пошесті. Умирали б лише по селах — було б легше, а так колись моя гарна модистка підхопила болячку і згоріла за день-два.

— А ви бачили, як умирають від міттги?

— Ой, та ні. Я дуже чутлива натура. Мені не можна на таке дивитися.

— Так. Чутливим натурам справді краще того не бачити.

— А ви що… — Очі гості звузились, а голос зійшов на шепіт: — Ви бачили?

— Кілька разів.

— Он як… — Маестра на мить мовби знітилась, а тоді стенула плечима: — Дуже неприємно. Я б наказала всіх хворих вивозити в нижчі райони. А ліпше — взагалі геть із міста.