Читати книгу - "Пані Язикатої Хати 2, Ялинка Ясь"

Болю не було… Це просто був кінець…

-Ніда, ні! - закричали чоловіки одночасно. Цей крик, громовим крещендо, розірвав зловісну тишу кімнати. Той, біля дверей, встиг підхопити падаюче тіло, притиснути до себе. Другий, заплутавшись в одязі, звалився перед нею навколішки.

Але свій останній погляд вона присвятила не йому! А тому, кого любила більше за життя всі роки свого існування!

-Я кохаю тебе, Меч! – прошепотіла. А може, це була лише остання думка…

«Хворому серцю боляче і без перцю»

Степанія розплющила очі у власному тілі. Шаленим поглядом полоснула по переляканому обличчю схиленого над нею чоловіка та різко сіла. Вона лежала на дивані, у вітальні свого будинку, замотана з головою у ковдру.

Петро щось казав, але вона не чула. Відштовхнула його руки, підскочила на ноги, заплуталася  у ковдрі, впала, боляче вдаривши коліно та лікоть. У грудях народжувалося щось, що загрожувало розірвати її тіло навпіл! Підскочила, знову відштовхнула чоловіка, який спробував допомогти їй і, натикаючись на стіни, побігла до ванної.

Її довго вивертало у раритетний унітаз. Навіть коли у шлунку нічого не залишилося, спазми не вщухали. У вухах дзвеніло так, ніби голова зараз трісне, а в грудях палило і розпирало. «Боже, що ж мені так погано, а я не вмираю?»

Потроху почала розрізняти звуки. Десь на задньому плані голосила Лукерія, щось вигукував Єгорич, здається, сперечався з Петром Іллічем, не пускаючи того до ванної кімнати.

Стьопка сіла на підлогу, обхопила коліна руками і затремтіла в ознобі. Трясло, зуб на зуб не потрапляв. Пережите, здавалося, оголило нерви наголо. Боляче було все: думати, дихати, ворушитися. Хотілося заплакати, але теж не виходило. Їй би крикнути, та горло стиснуло лещатами…

-Стьопушко! - двері таки відчинилися і перед нею на коліна впав сусід. Його голос був якимсь чужим, а руки тремтіли, як і в неї. Він спробував обійняти її, але вона сіпнулася і застогнала, - люба моя, рідна, скажи, що сталося? Господи, як же ти мене налякала!

-Господарочко, ти тільки скажи, чим образив тебе? - нила на вухо Лукерія, - В мить його Конопатка розквасе!

-Та нічого я не робив! - гаркнув сусід, від чого Стьопка стиснулася у клубочок і затиснула вуха руками, - Я ж сказав, їй стало погано і вона знепритомніла! Сюди приніс, думав допоможете!

-Н-не... кричіть... будь ласка, - простогнала жінка, - мені погано...

-Стьопушко, що мені зробити, як врятувати? Ти скажи тільки, я все зроблю! Викликати швидку? Чи Матильду? – голос чоловіка зривався, наче він біг.

-Н-ні… не хочу нічого, залиш… залиш мене… – слова давалися важко, боліло все тіло і разом з ним душа.

-Але… ні, не проси, я не піду! Де болить? Адже я відчуваю все! З тобою сталося щось погане!

-Не можу... говорити зараз... - від зусилля з очей виступили сльози і голова ще більше розболілася.

-До Поляни їй треба! - заявила Лукерія, - Неси її, чорт мотузковий, до Поляни, тільки там полегшає!

Петру двічі повторювати не довелося. Він підхопив жінку на руки, загорнув у ту саму ковдру і вийшов із дому. Його било від страху. Та він уперше в житті подібний жах відчув, хоча доводилося побачити всяке! Від хвилювання шепотів якусь нісенітницю, зарившись носом у її маківку.

-Все добре буде! Як я одразу про Поляну не подумав, адже чув, що це ваша священна зона... Ох, Стьопушко, що ж ти так лякаєш мене? Мені здалося, що ти померла!

-Так і було…

-Що? – він, навіть, зупинився.

-П-потім, Пєтю... потім розповім все...

-Маячня якась, нічого не розумію. У тебе телефон дзвонив, я краєм ока бачив, всі наші один за одним наярювали… О, а ось і вони!

І справді, назустріч Петру біг Микита! Спортивна куртка розстебнута, волосся скуйовджене, в очах тривога. За ним, стикаючись один з одним плечима, ковзаючи на замерзлій доріжці, поспішали Грізний і дільничний. Славік взагалі був у одній формі, десь по дорозі втративши верхній одяг.

Мабуть, вони під'їхали машинами, але не знайшовши її вдома, обійшли з іншого боку, поспішаючи на зустріч з боку річки.

-Що з нею? - вигукнув мер і спробував забрати Свирянку з рук військового. Петро притиснув її міцніше і грубувато відповів:

-Я не знаю! Раптом знепритомніла, билася в агонії, кричала. А коли прийшла до тями, закрилася у ванній. Здається, її рвало. Тепер не може говорити. Доможили сказали, треба до Поляни.

-Давай мені! - звелів Микита, - Я понесу!

-Я і сам можу понести! Відійди! – відрізав Петро.

-Ти сам уже наробив справ! - напав на нього Антон, важко дихаючи. Він все ще не відійшов від хвороби.

-Петре Іллічу, - підключився Славик, - справді, втомився, віддай нам, ми донесемо!