Читати книгу - "Дізнавач, Маргарита Михайлівна Хемлін"
Шрифт:
Інтервал:
Добавити в закладку:
Бачити Штадлера не хотілося. Але є таке: «треба». І через «треба» я пішов.
Штадлер вигляд мав добрий.
На моє привітання відповів: головою кивнув чітко.
Я мовчки поклав капшук на стіл. Розв’язав, вивалив уміст.
— Ну, Веніаміне Яковичу, за це ти мені в обличчя плювався?
Штадлер різко сховав руки за спину. А в очі мені не дивився. Дивився на стіл. Не визначено в одну точку, а ніби ковзав поглядом і всією головою вздовж і впоперек.
Я схопив його за руку і потягнув до золота. Я докладав зусиль злегка, і рука не піддавалася. Штадлер не хотів. Я натиснув. Коли його рука поклалася на купку, я відчув, як він увесь здригнувся.
— Що, страшно? Чому страшно? Ти й страшніше бачив. І язик свій проковтнути-відкусити не побоявся. І тебе били смертним боєм. І кістки тобі ламали. А ти брязкалець злякався. — І притискав руку його й притискав до золота, і пальці стискував йому до хрускоту.
Він замукав з таким благанням, що я відпустив. Я не звір.
— Звідки це? Мучити тебе не буду. Хто власник? Ім’я, прізвище, де знайти. Я піду і більше ніколи до тебе не з’явлюся. Обіцяю. Усі знають, як я сказав — так і роблю.
Я підклав зошит просто під руку Штадлеру. І олівець уклав йому в пальці.
Він написав: «Горобчик Ліля».
Аркуш з написаним я вирвав. Склав учетверо. Засунув у нагрудну кишеню кітеля. Ґудзика застебнув. На одній ниточці ґудзик. Але нічого, потримає ще.
Зібрав капшук, ретельно і акуратно зав’язав.
— Прощавай, Веніаміне Яковичу. Тепер ніколи не прийду до тебе. І при зустрічі впізнавати не буду. І ти мене забудь. Спасибі. Про Довида Басіна знаєш?
Штадлер кивнув.
— А що Зусель зник, теж знаєш?
Мотнув головою в негативному сенсі.
— Що, не зник? Живий хоч?
Штадлер підтвердив.
— Звідки відомості? Від Лаєвської? Не відповідай. А то ти зовсім розбалакався. А ми ж вже попрощалися. Ти не зобов’язаний.
Штадлер махнув рукою. На свою адресу чи на знак прощання.
Вісті у Штадлера від Лаєвської, звичайно. Від кого ще. А Лаєвська від кого дізналася? Від Файди. Тільки він і міг. Іншим плювати і на Лаєвську, і на Довида. І на Зуселя, все одно — живий він, чи мертвий.
Два належних тижні за власний рахунок закінчувалися в понеділок. У моєму розпорядженні залишалася п’ятниця, субота і неділя. Весілля Євки теж у неділю.
Отже, треба вкластися у два дні хоч би з половиною. Так я для себе визначив.
Удома Люба з Ганнусею робили генеральне прибирання. Йоська бігав тут же з криками й сміхом. Гришко з Вовкою надворі вибивали доріжки.
Я попросив собі якусь справу, але Люба відповіла, що краще — не заважати. Помічників і без мене вистачає.
Я запитав, може, мені піти з Йоською і хлопцями погуляти.
Люба погодилася. Оголосила, що буде нас чекати з обідом на третю.
Я додав, що й Ганнуся б з нами пішла для повноти команди, якби Люба відпустила головну помічницю.
Люба й тут не висловилася проти.
Мені потрібна була радість. І я її собі влаштував. Три години ми гуляли Черніговом, і я з теплотою зазначив, що Гришко та Вовка не почуваються чужими. Намагаються йти ближче до мене. Коли Йоська втомився, несли його по черзі, а Ганнусі сказали, коли вона теж хотіла, що це справа чоловіча, а її справа особливо допомагати мамі Любі. Морозиво — хоч і залишки — Вовка і Гришко запропонували Ганнусі. Спочатку Гришко, коли побачив, що Ганнуся доїла, а за Гришком і Вовка. Воно вже дуже крапало йому на руки, а він чекав, коли Ганнуся долиже Гришкове, потім вручив своє.
Йоська тягнувся за добавкою, але я не дозволив.
До хати залишалося трішки, коли Гришко сказав:
— Михайле Івановичу, дід татову хату продав? І свою теж?
— Так.
— А та, де ми в Острі жили, наша?
— Ваша. Твоя, Вовчина і Йосьчина. Дід купив.
— А тітка Єва казала, що ми з її дозволу мешкаємо. Вона перестане дозволяти, і ми там мешкати перестанемо. Знову в землянку до Зуселя підемо. Брехуха.
Я зупинився.
— Коли вона таке казала?
— Коли Зуселя хворого привозила. Коли посаг свій просила у діда, а він не дав. І мені подивитись не дозволив.
Оце номер. Ну Євка, ну погань! Брехня на брехні. Правду по краплині вичавлює, і ту розмазує, не збереш. Розмовляти з нею виходить урешті-решт даремно.
Я мирно сказав, щоб Гришко не забивав собі голову чужою брехнею. Тітка Єва була зла на діда і тому сказала неправду.
Обідати я не залишився. Любі шепнув, що треба на службу терміново. Можливо, й навіть скоріше за все, з нічним виїздом у район. Щоб не хвилювалася.
Люба зібрала в дорогу дещо з їжі. Мовчала.
Потім запропонувала:
— Мишо, я ті гроші, що ти нам у Рябину присилав, майже не витрачала. Візьми.
Дістала з гаманця пожмакані папірці. Простягнула далеко від себе в повітря.
Я не взяв. Дещо у мене залишалося. Усі наші діти тут, а не десь. Отже, тут і гроші потрібніші.
Я відбув в Остер. І цього разу вирішив для себе останнім і рішучим.
У моєму мішку була їжа, зміна білизни і проклятий капшук. Я виявився до нього прив’язаний.
Шофер попутної вантажівки трапився остерський. Узяв мене до самого місця призначення. Чоловік у віці. Я запитав, чи знайомі йому в Острі такі прізвища, як Мельник і Цегельник.
Він відразу відповів, що їх знають і поважають усі. Тільки Янкель Цегельник — колишній видатний командир єврейського партизанського загону років зо два тому несподівано зник безвісти. Казали, що втопився в болоті. А Гиля Мельник, його заступник з партизанської слави, живий і здоровий.
Я
Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Дізнавач, Маргарита Михайлівна Хемлін», після закриття браузера.