Читати книгу - "Дізнавач, Маргарита Михайлівна Хемлін"

Єва підвела голову. Вирячила очі.

— Не скажу. — Одними губами і промимрила.

Я не став сперечатися. Знала й знала. Випливе.

Напоказ почав збирати коштовності. Складав по одній. Особливо дбайливо перекладав червінці. Не кидав усередину, а засовував на самісіньку глибину.

Євка не дивилася. Стягувала хустку на грудях. Стягувала-стягувала, аж поки один кінець дав тріщину. Тобто порвався. Стара хустинка. Євка з такого конфузу опритомніла. Здерла залишки і замахала в повітрі.

Я побачив її плечі і зазначив, що вона погладшала.

— Ти, Євочко, головне, стеж за фігурою. Їж менше. Ти від нервів їси багато. Сукня весільна готова, напевно. З мірки не зійшло? Нічого, Поліна розставить клинцями з боків.

Євка обмацала свої боки — машинально. Жінка.

Я різко продовжив:

— Де й хто показав тобі вміст капшука?

— Ніхто не показував. Довид словами сказав: тут, каже, на найважливішу справу кошти. І твоя доля, Єво теж тут. Від твого імені Лілія розпорядилася — п’ять золотих монет царського карбування. Так і сказав — «карбування». Я б такого не вигадала. Повірте, Михайле Івановичу. Я наче з ланцюга зірвалася. Я з ними вже попрощалася. Не віддала мені їх Лілька до своєї смерті, я їх з нею відпустила на той світ. Навіть спокійно. Пробачила борг померлій рідній сестрі. А як же. А тут знову чую як належне: від мого імені. Тобто вона забрала їх у Лаєвської і від мого імені в капшук засунула. А там знаєте що? Там коронки єврейські. З мертвих. Яких стріляли поліцаї. І обручки теж. І вони, гади, туди ж мої монети. Лілька навмисно! Саме навмисно! Вона й не таке могла вигадати. Точно Лілька! Я відразу повірила і вимагала свою частку назад. Довид відмовив. Я Зуселя притягла на собі, можна сказати, послугу Лаєвській зробила. А виявляється, мої грошики там, разом із цією гидотою, з мерцями заодно, щоб я руки свої туди пхала і потім повік не відмила.

Євка затремтіла спиною і плечима. Не ридала. Тряслася, як циганка. Я в Угорщині бачив. З табору кілька старих бабів-циганок пленталися, ми їм хліба дали. Одна почала танцювати для нас. І звалилася. А плечі тремтіли ходором.

— Не треба, Єво. Відмила б ти руки свої гарні. Відмила б. І не від такого відмивають. І нареченого ти отримала. Гарного. Ти думаєш, сама його заарканила, а може, його тобі Лаєвська підсунула і зі скромності не пояснила, що він від неї. Га?

Євка трусилася і гикала.

Уже коли йшов, з порога вигукнув:

— Зусель зник. Не зголошувався тут?

Євка не відповіла.

За ближнім рогом простояв хвилин п’ять.

Євка вискочила з хвіртки і кинулася бігти кудись. Під пахвою згорток. Газета в деяких місцях продерлася і блищала біла матерія. Чи шовк чи щось таке. І не кудись вона бігла. Я не сумнівався — до Лаєвської.

Спокійним широким кроком я йшов провулком у напрямку до міського саду.

Особливих справ у місті не було. До Лаєвської я не збирався. Хотілося спокійно подумати.

На улюбленій лавці я взяв собі для роздумів Єву Горобчик.

Що Суньку нагуляла і в чужі руки віддала — розповіла відразу.

Що сестра у неї злочинно червінці фактично вкрала — розповіла, незважаючи, що про покійних не треба говорити поганого.

Що через свою дурість довірилася Лаєвській у сенсі нареченого — виклала.

Що в капшуку єврейські коронки з могил — розплескала. Це їй язик повернувся.

Ані сорому ані сумління. Щойно ридала ридма до гикавки. І тут — до Лаєвської побігла весільну сукню міряти. Клинці розставляти.

З усієї нашої розмови з нею в її курячих мізках тільки й залишилося — гладкі її боки.

Я подумав також про те, що Малка, щойно Євка з нею переїхала до хати Лільки, взялася за старе — мацу пекти на волі. Коли я першого разу зайшов — заскочив їх на гарячому. Євка перелякалась і терміново забралася назад в Остер. І готову мацу з собою не забрала. Поламала крупно і розкидала на задньому подвір’ї — для моїх очей. І я побачив. А що мав місце звичайний переляк — не здогадався. Куди курей поділи? Живих не забрали б, галасу багато. Щоб Євка сама їм голови рубала — навряд. Малка — тим паче. Спеціальна людина у євреїв є. Щоб кров спустила і так далі за їхнім законом. Кинути таке добро, щоб сусіди розтягли — не з Євчиною вдачею. Там штук вісім кудахкало. Не менше. Може, Зусель і різав. Прикликала його Малка — він тоді в Чернігові тинявся. Він зарізав, Малка в мішок запхала, євреям продала. Для когось же вона мацу пекла. Ось їм кошерних курей і продала. Ось звідки у неї гроші. За ці гроші й розмова була. Ці гроші вона Зуселю у піджак і засунула. І ці гроші Гришко поцупив. І Суньці віддав. А Сунька — мені.

Малка виразно мені кричала:

— Віддай гроші, мені дітей годувати!

Ось це і є велике Малчине багатство. Через це зникле багатство вона зійшла зі світу. Від переживань. А навіщо Зуселю ці гроші давала — невідомо. І тепер невідомо навік.

Іноді я занадто багато уваги приділяю погляду всередину, а поверхня залишається без належного оперативного огляду. Шукаю складність там, де її немає. Старші, більш досвідчені товариші мені на це вказували, що надто кручу. В тому числі і Євсей. Я іноді враховував. А іноді втрачав можливість простоти.

І накрутилось, як на шпулю, на звичайне слово «гроші» у виконанні різних людей, у кожного своє: у Малки своє, у Довида своє, в мене своє. Смішніше за всіх я. Вигадав про хабар. А Штадлер що мені мав на увазі, коли плювався з останньої сміливості? За які гроші?

Тільки за капшук він мені міг плюватися в обличчя. І Довид теж — за мушлю хапався. Тільки за капшук. З єврейськими коронками і каблучками-цяцьками могильними. Євчині та Лільчині червінці — доважок. Не вони