Читати книгу - "На високій полонині. Книга 1. Правда старовіку, Станіслав Вінценз"

– Іванку, – сказав, – дай йому якусь нову вдяганку з того, що маємо у бесагах.

Іванко послухав, вийняв із бесагів грубу сорочку, міцні гачі й новенький кептар. Подав їх горбаневі, але той не поспішав брати. Теж зупинився й уважно оглядав Довбуша, пронизуючи його насмішкуватим поглядом. Довбуш теж його оглядав. Ніс у горбаня був такий обвислий, що аж торкався губи, а відкритий рот сміявся до носа, ніби радів шматку смаколика. Горбань ніби впізнавав Довбуша, але ще більше не хотів його ні впізнати, ні признати. Він закректав:

– Ти хто такий?

– Довбуш, – відповів Довбуш.

Горбань відкрив рота зі ще більшою цікавістю. Закректав голосним сміхом.

– Довбуш тут, Довбуш там, а ніде його нема.

Довбуш запитав:

– Чому ж нема?

– Який же слід по тобі чоловіче і де? Там тебе кличуть, там тебе шукають, там тебе потребують. Нібито. Хе!  – горбань сплюнув.

Довбуш роздратувався.

– Вперше бачиш мене, діду, а вже ганьбиш. За що?

– Вперше? Очі вже болять, – горбань захихотів, як цап.

– Від чого болять? – спитав Довбуш.

– Від твого бігання-запобігання. Хто до тебе свисне і ще кадилом очі закурить: «Ясний пане ватажку, будьте ласкаві», – миттю біжиш. Усюди тебе повно. Підмітач, найнятий до підмітання, та й усього.

Горбань широко відкрив рота, слина з нього сама текла на лахміття. Довбуш розсміявся, а горбань патякав далі.

– Хто прийде, хвостом махне, то й ти відразу замахаєш. Отакий от Довбуш.

Довбуш мовчав, горбань уважно до нього приглядався. Вимовив твердо:

– Знаю такого, що би тобі дав, го-го! Не якусь там Громову Хмарку, але так, щоби на потоках літав і тут, і там, звалювався на голови, знав усе і тримав у кулаку. Обіцяв бідакам.

Довбуш тривожно напружив слух:

– Що я обіцяв?

– Відкрити великий світ, а кому відкриєш?

– Як це? – питав Довбуш.

Горбань знову захихотів по-козлячому:

– Щоби ти міг відкрити, треба щоб бідаки були.

Довбуш засміявся:

– А чи замало бідаків?

Горбань високо підніс вказівний палець, махав ним раз у раз, ніби наказував. Випалив не стримуючись:

– Замало! Бігай собі так далі, наобіцяй, скільки влізе. Нехай спочатку розмножаться, як осінні блохи у колибі! Аж зачорніє довкола згаслого попелища. А тоді така випроба: випари хмарою чорною, димом ялівцевим – голод! Хто переживе, побіжить за тобою. Хо-хо! Відкриєш світ,  – горбань хихотів, як цап.

Довбуш, гніваючись, жахнувся:

– Тьху! Щезни, чорте! Що ти за один?

– Такий самий, як ти, тільки свідомий.

– Свідомий чого?

Горбань криво усміхався, сплюнув раз, другий, потім слина сама повільно тяглася йому на шмаття. Промовив тихо:

– Скажи тільки одне слово, і гуляти будеш на конях громових, а не на панській шкапі. Тоді побачиш.

Довбуш не відповідав, кивнув Іванкові. Іванко наблизився до горбаня з одягом, а той сплюнув.

– Тримайте собі і дайте таким, що вам за лахи вимолять прощення гріхів і небо на закуску. Хе! – стукаючи горбатою паличкою, він не прощаючись пішов угору до Кринти. Довбуш з підозрою дивився йому вслід. Запитав Іванка:

– Що то за один?

Іванко сильніше потягнув носом:

– Запах бідацький, але заквашений на продаж, як огірки.

– То хіба чорт? – переконувався Довбуш.

– Ні, – бідкався Іванко, – це такий, що за біди свої хоче чорта на трон посадити.

Вони спускалися до сіл, уже бачили здалека дахи хат. Довбуш задумався, мовив тихо:

– Батьки мої померли, а я їх шукаю: де вони? Лиш згадаю, стоять мені перед очима бідаки. Це моя родина.

Іванко не відзивався, і Довбуш вів далі:

– Вітер віє, але хто знає, як сіє. Панів ми прогнали, панщина не вертається, а в бідаків нічого не змінилося.

Іванко промимрив:

– Це правда. І буде ще гірше. Бо зарібків нізвідки не видно.

– Чого ж не рушають на доли, до дворів, до міст? Вперто тримаються своїх хат і біди своєї.

Іванко здвигнув плечима і показав пальцем. На схилах, на узгір’ях і в закутках лісу, далеко одна від одної, усі хати – чи просторі, чи маленькі, багаті чи найбідніші, мов оборонні замки, загороджені ґраждами, вже здалека стирчали чубато, гордо. Іванко пояснив:

– Для бідного своя хата – то свій замок, навіть більше – своя шкіра. Приліпився до цієї шкіри, вона йому дорожча, ніж багатому його двори. І я, якби мав хату, тримався б її, як воша кожуха.

– Але ж людина не воша! Пам’ятаєш, як спочатку прибігли до мене, як повінь весняна? А тепер?

– Тепер стихли, кожна крапля до своєї шпари. Бо бідар не бушувати хоче, не розбивати, а землю дряпати. Дбає, працює, дереться, мало не здохне, і все сниться йому багатство. Ніби він колись доробиться до нього, ага.

Довбуш голосно засміявся:

– З бідацької праці багатство, хто таке бачив.

Іванко відповів неохоче:

– Ми то одне, а вони геть інше. Їх ще можна скинути з їхньої біди на вулицю, до бродяжництва, до жебрацтва. Це їх лякає, у своєму бідуванні вони мають надію. А ми? Ми вибрали ліс, сягнули за іншим багатством. Але їм що дамо? Хаті по дукату?

– Не про дукати мені йдеться, бо що бідарям із награбованих дукатів, а про живе багатство.

Іванко вперто відповідав:

– Оце наше – і є живе, найживіше.

Довбуш пояснював далі:

– Послухай мене: хто має вівці, той уже не є вбогим, хто корови – з біди вилазить. І так воно піде, розумієш?

Іванко не відповідав, посміхався, певний, що знає краще, але Довбуш наполягав.

Іванко сказав:

– Ну, най тобі буде, але звідки їх узяти? Буває, що один чи другий дістане від сусіда ягня чи теля для приплоду. А скільки їх таких, що не дістануть? Липнуть до багачів, як можуть, бо ж звідки візьмуть?

– Ми їм дамо, – твердо сказав Довбуш.

– А звідки візьмеш, кому даси, як і скільки?

– Усе, чого потребують, будуть мати аж досить. Випередимо чорта, най би щез.

Іванко сумно кивав головою:

– Чортові ніколи не настарчиш.

Довбуш уже не відповідав, завернув коня до Чорногори, а Іванко за ним. Вони забрали звідти тих, хто не покидав Довбуша, якийсь десяток товаришів, і рушили верхи в доли. Несподівано з’явилися за Прутом – і ану зганяти з дворів живе багатство, худобу, щоби її розділити між злидарями. Клопоту