Читати книгу - "На високій полонині. Книга 1. Правда старовіку, Станіслав Вінценз"

було з тим аж до сміху. Так, ніби Довбуш із товаришами перетворилися з опришків на купців та поганячів худоби, що женуть її на ярмарки і до різні. Юнаки спочатку сміялися, потім кляли, врешті посмутніли, бо не для міст і торговищ знайшли Довбуша і присягали йому, а для лісу. А що Довбуш також швидко знудився, то нетерпляче поганяв і приспішував, щоб позбутися клопоту. Клопотів не меншало. Хоча панів за Прутом вони не застали у дворах, бо хтось залишився хіба що в оборонних, які треба було б довго здобувати, і не наразилися на опір, але панські слуги не просто неохоче віддавали худобу, а ще й буркотіли, а потім навіть обурювалися. По-господарськи нарікали, що худоба, вирвана зі своєї дідизни, швидко змарніє, бо це по-татарськи, по-поганськи так безжально гнати її перед себе. І сама худоба відразу відчула, що її женуть далеко від дому чужі, суворі люди, що не шкодують для неї батога і взагалі не переймаються тим, що жива істота спрагла, зголодніла або сумна. Корівки жалібно ревли, спочатку по одній, потім аж роздиралися скаргою, цілим стадом благаючи допомоги, визволення. Не лише панські слуги, але й сусіди, самі селяни, проклинали Довбуша й опришків. Противитися не наважувалися, але вперше замість подяк дійшли до Довбушевих вух прокльони. І Довбуш, недавній пастух, зовсім не дивувався. Сам журився через кривду худоби. Проте втішав себе, що це тимчасово, бо вони скоро розділять усе живе багатство, бідних уже не буде, а ті, що отримають худобу, будуть її доглядати дбайливіше, ніж рідних дітей.

Тимчасом якнайшвидше поганяли корів із телятами, овець з ягнятами, волів, коней та лошат. У селах, через які вони гнали стадо, селяни дивилися співчутливо, іноді мовчки заламували руки. Коли Довбуш випитував про бідняків, ніхто не признавався, бо з опришком, таким, що мучить і марнує худобу, ніхто не хотів мати справи. Тогочасні села, ще більше, ніж нині, були розкидані по пагорбах і закутках, хати не стояли рядами. Довбуш придумав, що найкраще буде розділити худобу в неділю або у свято, коли люди збираються коло церкви. Так вони дійшли до Рожнева на Підгір’ї, саме у свято, під церкву з округлими банями, що стоїть там, як дорідна і завжди молода ґаздиня, а довкола її лона й округлих персів цілі покоління рояться, мов діти. І там Довбуш наказав оголосити, щоб бідаки самі стали в ряд для того, щоб він розділив худобу без труду і справедливо. Бідняки соромилися: чи тому, що не хотіли хвалитися своєю бідністю, чи ніяково їм було прилюдно забирати не свою худобу. Однак усі, і бідні, й багаті, побачили, що худоба вже геть загнана і замучена, жаліли її щиро і вголос: «Бідненькі, сироти на чужині, мучаться, сумують за своїми кутами! Отака доля!» Навіть такі охочі з сільських багачів, що жадібно поглядали на худобу, не наважилися стати в чергу для розподілу, бо і їм випадало жаліти худобу разом з іншими. Марно товариші Довбуша і сам Довбуш викрикували, наче жиди на базарі в Кутах: «Живе багатство, беріть, люди, діліть справедливо!» Жидам би повірили, бо ті ще й ціну називають, а опришкам ні. Врешті Довбушеві урвався терпець, він звелів покинути стадо на церковному дідинці: «Хай забирає, хто хоче, або хай подавляться».

Як тільки опришки віддалилися, то один, то інший з-під церкви, не конче бідний, стали цікавитися худобою. Спочатку жаліли, а потім потрохи почали хапати корови й телята, а деякі вже швиденько погнали поперед себе овець. Нараз один за одним почали підбігати інші, вже не такі соромливі: «Я бідний, це несправедливо, у мене одна корову, а в тебе чотири. Віддай, це мені належить!» А той сердито: «Я маю більше дітей і паші більше, худоба збідована, нещасна, чим будеш її годувати?»

Почали смикати одне одного, тягли худобу собі, штовхалися, викрикували образи, хоч і були під церквою. Аж старий священик, хоч і глухуватий, почув галас. Вийшов на подвір’я, умовляв, присоромлював. Люди виправдовувалися, що вони зовсім не винні, бо все це опришки наробили, пригнали таке багатство, щоб між людом християнським посіяти сварки і гармидер. Священик, побачивши їхню добру волю, розійшовся просто на подвір’ї з проповіддю, наказуючи, тут же віддати все законним власникам, інакше це участь у крадіжці, до того ж явній. І тоді люди, всі, як один, теж насіли на священика: «Коли ваша ласка, панотче, хай панотець сам пошукає тих законних. І хай сам до них пожене стадо, не боронимо добродієві».

Скінчилося тим, що отаман громади наказав загнати худобу до ґміни, а звідти щодня хтось інший брав її собі для вжитку. Тягали худобу в усі боки, корів доїли до останньої краплі, часом заїжджували коней до знемоги. Згадували собі один за другим, що вже саме час звезти дрова до зими, запрягали волів, перевантажували вози. А годувати? Дехто, правда, мав сумління, годував, а інші? Хіба ж то є сумління для не своєї корови, коли користь мала, на один лиш день? Нехай інші годують! За якийсь час кожен бачив, що худоба змарніла, та, хоч і панська, геть не подібна на власну сільську. Громадське пасовище було обскубане, тварини бродили від купки до купки, від травички до травички, більше відлежувалися, ніж рухалися. Але й рожнівці були людьми, зітхали часто: «Хай Бог боронить від справедливого розділу». Врешті отаман громади розізлився і погнав усю худобу на своє пасовище. І зараз же одні побігли зі скаргою до пана старости в Коломиї, а інші – в гори до Довбуша.

Не могли його знайти, бо Довбуш, розуміючи, як люди шкодують осиротілу худобу, і визнаючи це, шукав здобичі деінде. Помчав разом із товаришами аж під Суліґул на старий шлях, де купці переганяли далі куплені стада з Кутів аж на Угри. Вони зробили там засідку, терпляче чекали, нарешті дочекалися, легко розігнали купців та їхніх слуг пострілами, визволили худобу з купецької неволі та від забою, бо то були самі воли, годовані на печеню. І відразу верхами погнали їх аж під Соколівку. Перечекали там, відпочиваючи на горі у лісі, кілька днів, аж до неділі.

М’ясні воли були міжнародними. Ні мандрівні ярмарки, ні натовпи людей їх не лякали, за жодним кутом, стайнею чи пасовищем вони не сумували, через таке не марніли, однак, годовані кілька днів самою травою, хоч і гірською, якось посмутнішали. Бо хто ж не знає, що панська й міська печеня – це таїнство, і для цього печеного таїнства волів вигодовують упродовж двох поколінь