Читати книгу - "Знак біди"

Серце в неї закалатало, вона спробувала встати, обіруч тримаючись за грубку, вийшла із запічку, все вдивляючись у вікно. Але там нічого не було видно. Однак тихий стук у нижню шибку знову повторився так само настирливо.

— Хто там? — тремтячим голосом спитала вона й прислухалась.

— Аткрой, мамаша. Сваї.

— Чого вам треба?

— Ну аткрой!

— Не відкрию. Я сама в хаті, хвора, не одчиню.

Мабуть, почувши Степанидин голос, сміливіше загавкав Рудько, підскочив ближче до порогу. Вона хотіла сказати ще, що Петрика немає і горілки також нема й не буде, що негарно поночі грюкати в двері до хворої й старої жінки, але подумала, що так їх не зупиниш. Мабуть, зараз виб’ють вікна чи двері й знову почнеться те, що минулої ночі. Але, на диво їй, вони там не добивались чомусь і не стукали більш, вони тихо погомоніли і, мабуть, пішли, бо Рудько загавкав далі — коло тину чи в самих воротях. Тоді вона трохи постояла, поприслухалася й подумала, що, певно, то була не поліція. Але хто? Відай, не тутешні, бо й говорять по-російському, — хто б то міг бути? А раптом то якісь червоноармійці, може, сказали б щось про Федька? Ой, що ж тоді вона наробила? Треба ж було пустити їх до хати.

Ця невеличка нічна подія зовсім розтривожила Степаниду, вона підійшла до вікна і крізь спітнілі шибки вдивилася в нічну вітряну пітьму, дослухалась. Ні, ніде більш не було нікого. Рудько затих, мабуть, вони відійшли далеко.

Степанида більше не стулила очей і навіть не спробувала. Вона просиділа біля вікна, прислухаючись до невиразної шепіткої тиші надвір’я. Голова не переставала боліти, але Степанида ніби трохи призвичаїлася до того болю, і, коли у вікнах на світанку почало трохи сіріти, вона встала. Все-таки вона була ще жива, могла побороти знесилля, треба було щось робити. Вона вже відчула, що не може більше сидіти на хуторі, зазнавати страждань від невідомості. Вистачить із неї тієї невідомості, що поглинула Федька, Феню, а тепер і Петрика. Ні, треба кудись іти, щось шукати.

Рудько мовчав на подвір’ї чи, може, кудись утік, а на ранок подало жадібний голос поросятко, вона почула його крізь стіну й подумала: другий день як негодоване. Клопіт про поросятко допоміг їй побороти кволість і вигнав з хати до сіней; там навпомацки вона знайшла старий банячок, намила картоплі, насипала трохи грису із жорен. З боязкою нерішучістю відчинила двері із сіней на подвір’я, що виявилися незащепленими від учора, й знову згадала нічний стук у вікно — вони навіть не спробували відчинити двері. Ні, то не поліцаї, це хтось із нетутешніх, захожих. Жаль знову пройняв її — чого ж вона не впустила їх? Може, це була єдина нагода щось довідатись про Федька?

Вона поклала поросяті їсти, знайшла в столі шматок млинця для Рудька, присіла на лаву й задумалася: що ж робити далі? Насамперед треба було дізнатися про Петрика, якщо він живий. Але дізнатись можна було тільки в містечку — а тут хто тобі скаже? Отже, треба йти до містечка.

Посидівши трохи на лаві, вона встала й пішла в комірчину. На самому споді боденьки в солі ще лежало два шматки сала, вона дістала один; у її сховку — під тріснутим горнятком за грубкою-кам’янкою — було ще зо п’ять яєць, на полиці стояла з минулого літа запилена пляшка вишнівки. Все це поскладала до маленького, легенького кошика, з яким до війни ходила на ярмарок до містечка, і вийшла із сіней.

Надворі, як і загалом цими днями, було холодно й вітряно, але дощ не йшов, мабуть, перестав удосвіта. На подвір’ї та на дорозі грязюки по вуха. Голова її ще боліла, зокрема на тім’ї, особливо важко було нагнутись, вона закуталася в теплу хустку, на всі ґудзики застебнула ватянку. На ноги вона не мала чого взути й ходила до заморозків боса, а потім узувала капці чи зашкарублі за літо повстяки, що десь валялися в запічку. Тепер на ту грязюку повстяки надіти не можна було, і вона пішла босоніж — дорогою до битого шляху. Хати вона не замикала, десь загубився замок — тільки всунула трісочку у скобель, і все. Красти там не зосталось нічого, а поліцаїв жодні замки не стримають.

Вона пішла попід край дороги, де болотом, а де по мокрій траві, обійшла жовту калюжу на повороті й вилізла на невисокий насип гостинцю. Вона не була тут відтоді, як Янка-німак побачив за сосняком німців, і тепер відчула, що тут багато дечого змінилося. Перш за все знову, як до війни, гули вгорі натягнуті на стовпах дроти, порвані під час відступу. Значить, уже налагодили телефон, по якому веде розмови німецька влада. По-друге, гостинець геть увесь був позначений свіжими слідами від підвід, автомобільних коліс, конячих і людських ніг. Значить, їздили. Поперед неї в сосняк в’їжджала селянська підвода — білий коник запопадливо біг у голоблях, а мужик, що сидів на возі з жінкою, помахував раз у раз над головою коротким батіжком. Вона подумала, що трохи припізнилась вийти на гостинець, а то, може, під’їхала б з ними, і озирнулася, щоб подивитися, чи не їде хтось іззаду.

Ззаду ніхто більше не їхав і не йшов, зате попереду із-за повороту в соснякові вискочила машина, за нею ще одна і ще. То були не такі великі машини, як та, що стояла у них на садибі, але так само важкі, громіздкі, чимось ущерть навантажені. Степанида відступила до канави, щоб не заважати їм, навіть зупинилась, упившись поглядом у блискуче шкло передньої, щоб побачити там обличчя. Облич, проте, не дуже було видно, але вона відчула, що то були німці — їхні пихаті пози, світлі бережки погонів на плечах, висока шапка в того, що сидів біля водія. Обдавши її вітром і нафтовим чадом з мотора, перша машина проскочила повз неї, потім проїхала друга, а на третій у кузові біля кабіни вона побачила трьох молодих німців; звідти ж лилась приємна музика — один з них гарно грав на