Читати книгу - "Книга Безнадії. 1991—2004. Від миру до війни, Тимур Іванович Литовченко"

– Простір для самовираження? Ох, як же ж ти загилив…

– Я художник, мамо! Живописець. Для мене свобода – це все!.. Зокрема і свобода самовираження, про яку я тобі постійно талдичу.

– Але ж ти і тут самовиражаєшся, як хочеш! – при згадці про це на обличчі Лідії Онисимівни з’явилася гидливість, проте вона все ж вичавила із себе через силу: – Бачила я ту «свободу самовираження», як Сніжанка твоя голою на стільці скакала, мараючи його менструацією…

– Ой, мамо, навіщо про ті картини згадувати?! – в межах пристойного обурився Павло. – Зрештою, пентаптих «Алегорії воєн» – це давно вже пройдений етап. Хоча згадану тобою «Алегорію Громадянської війни», між іншим, купив колекціонер з Амстердама. І до речі, за нехилі грошики…

– Ну так, ну так, пішло-поїхало! – зітхнула вона. – «Нехилі грошики» – це для тебе все! Уся твоя так звана «свобода самовираження» до грошей тільки і зводиться.

– А хіба це погано?..

– Тато після того паскудного випадку до вас ні ногою, я сама змушена сюди в Ірпінь мотатися! А тобі й байдуже! Тобі б лише «свободу» дати… про яку ти найменшого поняття не маєш.

– Мамо, та поглянь хоча б на Фріпулью!..

– А це хто такий?

– Ой, та я вже двісті разів пояснював, що Фріпулья – це Тетянич. Феодосій Тетянич. Живописець такий київський, завжди весь із себе дивно вбраний. Він тільки те й робить, що вештається Хрещатиком і проголошує: «Фріпулья!.. Я Фріпулья!.. Сво-бо-да!.. Дасво-бо, дасво-бо, дасво-бо!..»

– То міський божевільний, блазень без медичної довідки, а не Свобода ніяка, – мовила презирливо Лідія Онисимівна і, намагаючись надати своєму голосу якомога більшої переконливості, додала: – Синку, от навіщо тобі рівнятися на божевільних міських блазнів, якщо…

– От саме тому, що я не хочу померти… та чого там – не хочу подохнути божевільним міським блазнем, я прагну перебратися до Канади! І Сніжанку з собою заберу, бо вона мене на творчість надихає. Стану там знаменитим художником, вільним митцем. Будете до мене в гості усі їздити: і ти, і тато, і братики. Що, хіба вільне заможне життя – це так погано?..

Лідія Онисимівна скрушно зітхнула, проте, перевівши дух, взялася з новою силою переконувати сина викинути з голови самі лише думки про еміграцію на інший бік Атлантики.

Відкрита веранда ресторану «Старе Запоріжжя», вул. Сагайдачного, Київ, початок осені 1998 року

Тільки-но скінчилося літо, зачастили огидно-холодні зливи. Здавалося, що надворі не вересень, а принаймні кінець листопада чи початок грудня. Раніше, коли Валерка працював у відділі головного технолога авіазаводу ім. Антонова, їх о цій порі відправляли на тиждень в підшефний колгосп або, в крайньому разі, – на плодоовочеву базу.

Зараз же овочебази стали перетворюватися на закриті акціонерні товариства, і щоб утримати народ на місцях, кожному працівникові пропонували придбати акції підприємства, звісно, попередньо переділивши їх відповідно до статусу та посади конкретного працівника. Обіцяли виплачувати величезні дивіденди, але вірилося в це не дуже: надто велика кількість підприємств на той час мали застаріле обладнання і роздуті штати.

До того ж система централізованого планового матеріального постачання давно вже пережила себе. Тепер не було ніяких заздалегідь запланованих «фондів», а продукцію на заводі-виробнику тепер міг придбати будь-хто, аби тільки зумів домовитися щодо прийнятної ціни і заплатити за виставленими рахунками. Настав час «дикого» (а точніше – дикунського) ринку, царювання капіталу, комерсантів і бізнесменів. А ще й кризи ці кляті!..

Маючи непогану інтуїцію, Валерка поступово облишив відчайдушні спроби зробити кар’єру на авіазаводі. Він зрозумів, що для злету стрімкого і красивого, немов старт літака «Антей», необхідно мати комерційну жилку, розум авантюриста і природне обдарування переконувати інших. А ще потрібно обрати справу, як-то кажуть, до душі… Отож він зрештою плюнув на вивчення усталених канонів виробництва, стандартів і технічних умов, натомість уважно вивчив штатний розпис й угледів собі тепленьке місце інженера першої категорії у відділі постачання.

Відтоді його зарплатня зросла утричі, до того ж і вільного часу побільшало: адже відсутність на робочому місці завжди можна було пояснити місцевим діловим відрядженням. Насправді ж Валерка тепер не тільки працював на заводі, але й паралельно займався ремонтом квартир на замовлення. І треба зазначити – не без успіху… Руки у нього були золоті, а голова світла – чого ж іще можна хотіти в епоху первісного накопичення капіталу?!

От хіба якби сколотити цілу бригаду ремонтників!.. Але для цього поки що бракувало надійних перевірених людей, наділених талантами принаймні не меншими, ніж сам Валерка. Отож він тільки придивлявся то до одного, то до іншого колеги-ремонтника, оцінював, порівнював… Як тепер модно було говорити – «обростав необхідними контактами».

Будинок по вулиці Хорива, № 4 стояв без капремонту ще з часу побудови – по всьому виходило, з 1899 року. Власники квартир очікували в черзі на нове житло щонайменше по парі десятиліть, за цей час нерідко встигаючи досягти повноліття, укласти шлюб, народити дітей, розлучитися і знов одружитися, а в особливих випадках навіть вийти на пенсію. Ясна річ, усі ці зміни в початковому сімейному розкладі гранично заплутували й перетасовували ситуацію з житловою чергою. Але що тут вдієш?! Як кажуть у подібних випадках французи: «C’est la vie»[77].

Сім’я Уханьських здогадалася приватизувати свої квадратні метри однією з перших на весь їхній будинок. І тут немовби за помахом чарівної палички, хтозна звідки вигулькнув будівельник-інвестор, який заходився інтенсивно відселяти жителів: когось на Троєщину, а кого і в Димер чи у Вишгород.

Валерці теж запропонували два варіанти нової квартири: спочатку поза міською межею Києва, а потім, як величезну «милість» інвестора – на задвірках Лісового масиву. Однак він відмовився від обох варіантів… Тоді й послідувала третя, а отже – остання пропозиція: тимчасова «відселенка» на Подолі, причому буквально через дорогу від теперішньої квартири! Четвертої пропозиції вже не передбачалося згідно із чинним законодавством: якби Валерка відмовився б і від цього варіанту, на Уханьських чекав би суд і виселення у примусовому порядку.

Отож він таки ризикнув погодитися на пропозицію інвестора, вирішивши наостанок потягнути час якомога довше – хоч і в межах дозволеного. І тепер, глибше занурившись у квартирне питання, несподівано для себе відкрив… перспективне джерело доходу! Взявши невеличкий кредит, буквально за безцінь придбав одну з «убитих» квартир (а за останні місяці він передивився безліч отаких «клопівників»), відремонтував її ударними темпами, після чого продав з непоганим наваром. Сьогодні зранку він з’явився на авіазаводі, протягом години замовив і оплатив у різних місцях Києва товари