Читати книгу - "Видозмінений вуглець"

Ортеґа люто заволала. Вона й досі стріляла — вгору, підказало мені периферійне чуття. Десь над нами її постріли розбили скло.

Чоловік з автоматичним пістолетом ледве зіп’явся на ноги. Я помітив на його обличчі безликі риси синта і всадив у нього пару куль. Він незграбно позадкував до стіни та все одно підняв пістолет. Я кинувся на підлогу.

Купол у нас над головами тріснув і посипався всередину. Ортеґа щось крикнула, і я покотилася вбік. На долівку біля мене мішком повалилося сторч головою якесь тіло.

Почав стріляти без конкретної цілі автоматичний пістолет. Ортеґа знову скрикнула і припала до підлоги. Я випрямився, перекотившись на коліна мертвій жінці, і знову, тричі поспіль, вистрілив у синтетика. Стрілянина припинилася.

Тиша.

Я повів «Немексом» направо і наліво, перевіряючи кутки кімнати та вхідні двері. Зазублені краї розбитого купола вгорі. Чисто.

— Ортеґо!

— Так, я в нормі.

Вона розвалилася на іншому боці приміщення та сперлася на лікоть. Напруженість у її голосі вказувала на те, що вона бреше. Я сяк-так зіп’явся на ноги та пройшов до неї, хрускочучи ногами по битому склу.

— Де болить? — запитав я, нахилившись, щоб допомогти їй сісти.

— Плече. Ця грана сучка поцілила в мене з «Сонцеструма».

Я сховав «Немекс» і подивився на рану. Промінь залишив на куртці Ортеґи ззаду довгу діагональну борозну та прорвав лівий наплічник згори. М’ясо під наплічником на вузькій смужці посередині засмажилося, обвуглилося до кістки.

— Пощастило, — сказав я з удаваною легкістю. — Якби ти не пригнулася, дісталося б твоїй голові.

— Я не пригиналася — я, бляха, падала.

— Непогано. Не хочеш підвестися?

— А ти як думаєш? — Ортеґа, спираючись на неушкоджену руку, стала на коліна, а тоді підвелася. Коли куртка зачепила рану, вона скривилася. — Блін, щипає.

— Здається, те саме сказав хлопака у дверях.

Спершись на мене, вона повернулася й пильно подивилася; її очі були за кілька сантиметрів від моїх. Я зробив незворушне обличчя, і її лице, наче світанок, осяяв сміх. Вона хитнула головою.

— Господи, Ковачу, ти упоротий засранець. Це в Корпусі вчать жартувати після перестрілювань чи це в тебе природне?

Я повів її до виходу.

— Природне. Давай, тобі треба подихати свіжим повітрям.

Позаду нас, судячи зі звуку, щось раптово заборсалося. Різко розвернувшись, я побачив, як, похитуючись, спинається на ноги синтетичний чохол. Його голова в тому місці, де мій останній постріл зірвав йому бічну частину черепа, була розбита і спотворена, а долоня застиглої, скривавленої правиці, що колись тримала пістолет, застигла розкритою у спазмі, зате друга рука згиналася й розминалася, стискаючи долоню в кулак. Синт наштовхнувся на крісло, випрямився й попрямував на нас, тягнучи за собою праву ногу.

Я дістав «Немекс» і наставив його зі словами:

— Бій закінчено.

На спотвореному обличчі з’явилася посмішка. Ще один непевний крок. Я насупився.

— На Бога, Ковачу, — Ортеґа й сама намацувала зброю. — Закінчуй.

Я вистрілив, і моя куля відкинула синта на засипану склом підлогу. Він крутнувся пару разів, а тоді завмер на долівці, хоч і продовжував мляво дихати. Поки я зачудовано на це дивився, з його вуст злетів булькотливий смішок.

— Бляха, досить, — прокашляв він і знову розсміявся. — Еге ж, Ковачу? Бляха, досить.

Ці слова на мить шокували мене, а тоді я крутнувся й попрямував до дверей, тягнучи за собою Ортеґу.

— Щ…

— Виходимо. Виходьте, бляха-муха.

Я випхав її у двері поперед себе і схопився за огорожу надворі. На доріжці попереду лежав, скрутившись, мертвий стрілець із пістолета. Я ще раз штовхнув Ортеґу, і вона незграбно перескочила через тіло. Грюкнувши за собою дверима, я побіг за нею.

Ми вже майже дійшли до кінця помосту, аж тут купол за нами здетонував, піднявши цілий гейзер зі скла та сталі. Я чітко почув, як двері позаду нас злетіли з петель, а тоді ударна хвиля підхопила нас обох, наче пальта, і викинула зі сходів на вулицю.

Розділ двадцять другий

Уночі поліціянти справляють потужніше враження.

Передусім тоді спалахують вогники, що забарвлюють похмурі міни перехожих у драматичні кольори: злочинний червоний і димчасто-блакитний. А ще є звук сирен серед ночі, подібний на скрегіт ліфта, що несеться вниз рівнями міста; тріскотливі голоси комунікаторів, чомусь водночас бадьорі й таємничі; тьмяно освітлені кремезні постаті, що приходять і зникають, і уривки загадкових розмов; техніка, яку використовують правоохоронці, водночас демонструючи її пробудженим спостерігачам; відсутність будь-яких інших подій, що могли би стати вакуумним тлом. Нема на що витріщатися, одначе люди все одно годинами дивитимуться на це.

Інша справа — дев’ята ранку робочого дня. Відреагувавши на дзвінок Ортеґи, прибула парочка катерів, але у загальному гаморі міста їхні вогні та сирени були майже непомітні. Бригади поліціянтів в одностроях перекрили вулицю бар’єрами від випадкового проникнення й вивели людей з навколишніх підприємств, тим часом як Ортеґа вмовила приватну охорону банку не арештовувати мене як можливого співучасника мінування. Вочевидь, за голови терористів було призначено винагороду. За майже невидимою завісою бар’єрів утворився натовп, але він, здається, головно складався з розлючених пішоходів, що намагалися пройти вулицею.

Я пересидів усе це на бордюрі навпроти, перевіряючи поверхневі ушкодження, які дістав під час короткого польоту вздовж помосту на вулицю. Здебільшого це були синці та садна. Завдяки формі зони рецепції, створеної оператором форуму, більша частина ударної хвилі пішла просто вгору, крізь дах; туди ж полетіла переважна більшість осколків. Нам дуже пощастило.

Ортеґа залишила юрбу поліціянтів у одностроях, що зібралися під банком, і перейшла вулицю, прямуючи до мене. Вона вже зняла куртку, а над раною в неї на плечі затягувалася видовжена біла пляма тканинного шва. Плечову кобуру Ортеґа зняла й неміцно тримала в одній руці, а її груди ворушилися під тонкою бавовною білої футболки з написом: «Ви маєте право мовчати — чому б ним не скористатися?» Вона сіла на бордюр біля мене.

— Машина криміналістів уже їде, — хтозна-навіщо сказала вона. — Як думаєш, ми знайдемо в руїнах щось корисне?

Я поглянув на тліючі руїни купола й хитнув головою.

— Там точно будуть тіла, можливо, навіть з неушкодженими пам’ятями, але ті хлопці були більше ніж просто місцевими вуличними головорізами. Тобі вони лише скажуть, що їх найняв синт, можливо, за півдюжини ампул тетрамету на кожного.

— Так, вони були якісь недбалі, еге ж?

Я відчув, як на моїх губах на мить з’явилася усмішка.

— Щось таке. Втім, я не думаю, що вони взагалі мали нас уколошкати.

— Вони мали просто завдавати нам клопоту, поки твій приятель не вибухне, так?