Читати книгу - "Поцілуй Першим, Ольга Манілова"

У моїй прибудові все по-старому. Намагаюся не дивитися на стоси паперів Кулакова. Дивно, що не забрав. Нічого, підуть на обігрів узимку.

За годину тупаю в центр, і починаю усвідомлювати, про що попереджала Міра. Містечко здається вимерлим. Люди з'являються де-не-де, але нормальне життя ніби зупинилося.

А в провулках, що струмками збігаються до проспекту і головної вулиці, подекуди земля підрита та й асфальт зірваний. Зазначаю, що так зачеплені тільки будівлі з підвальними приміщеннями.

Більшість магазинів зачинено, але ось, слава богу, фруктова крамниця працює.

Скрізь-усюди порожньо.

На парковці біля Готелю, щоправда, аномальна кількість автомобілів.

Заходжу переговорити зі Світланою, а вона ледь непритомніє.

— Матір Божа, жива!

Ну, богів ще не народжувала і не планую.

— А чому я не маю бути живою?

— Ми подумали, — театрально притискає вона руку до грудей, — ми ж не знали... Таке тут було!

З'ясовую хоч трохи фактичної інформації. Після того, як мене відвезли до лікарні, біс посадив місто на комендантську годину і влаштував шмон, хм, усього селища. Влаштував контроль в'їзду і виїзду. Обшукали всі підвали: ті, що ключами не відкрили, навіть хотіли перевіряти з-під землі.

І це у двадцять першому столітті!

Ось що значить тотальна безкарність!

Світлана стверджує, що комендантську годину зняли в день, коли почалося будівництво спорткомплексу. Смикаюся як від удару, почувши деталь.

Ще виявляється будівництво ведуть у прискореному режимі, тому п'ять будівельних компаній працюють.

Від останньої новини мені якось уже все одно стає. Перегрів і перевантаження. Піду-но я додому. Мені ще козенятко визволяти.

Біля хати попереджаю свої Тіні в трьох іпостасях, що вони вільні. Не на сьогодні, а навіки вічні.

Вони дивляться на мене. І мовчать.

— До хати не пущу, — кажу і самій соромно стає. Ну що, вони тут стояти залишаться?

— Перезмінка через три години, — пояснює Юлія.

Пізно ввечері розрізняю дикий гомін на вулиці. Я відкладаю вбік записник та вкрадений у Сергій Степановича телефон, і у вікно дивлюся.

Господар будинку чимось дивним біля хвіртки займається, а ще щось сильно гримить.

— Негідник! Негідник!

Ліхтарі з божевільною потужністю висвітлюють, як Кулак через паркан по дроту намагається пролізти. Старий тикає його палицею і досить моторно пересувається, коли Вася нове місце для стрибка вибирає.

Від люті я нігтями в долоні впиваюся. З'явився!

Без Вані може до всіх чортів котитися!

Єдине, що ще хочу знати — це зміст послання з підвала, де мене отруїли. Мабуть, про відкриття спорткомплексу, раз цей злий кнур побіг його відкривати. Ах, як добре збіглося!

— Беззаконня, — горланить Сергій Степанович. — Алісо, у погріб!

Це уже трохи перебір, але я ледве втримуюся від того, щоб не вигукнути у вікно кілька прокльонів на адресу біса, який лізе і лізе.

І як можна бути таким зарозумілим, й думати, що й дріт тобі по зубах.

Або по торсу.

У мене є справи. Іду назад до блокнота: відсікати тих, хто мені точно зі справою Вані не допоможе. Потрібні люди, що допоможуть розібратися, яку саме справу на підлітка завели. Віри Кулакову немає і не буде.

Оцінивши крики на вулиці, серед яких тепер частенько лунає і бас зрадника, барикадуюсь у правій частині кімнати, за ліжком. Ставлю стіл і пересуваю тумбу з кріслом так, щоб і до мене було важко підібратися.

Пан Схоплю-Тебе-За-Руку хоч із якимось опором має зіткнутися у своєму розкішному житті.

Вривається в кімнату весь змоклий і з подряпинами на біцепсах. Нічого, до весілля заживе. Щоправда, не зі мною. Нехай іншу дурепу довірливу шукає.

— Ти! Ти! Чого з лікарні пішла! Мені зателефонувати не треба? Ти ж щойно прийшла до тями. Збирай речі! Якщо я ще годину з цим вусатим проведу, будеш його похорон готувати.

При звуці його голосу шви реальності розходяться, немов проріз між минулим і сьогоденням у мене просто перед очима виник. Скільки разів я чула ці владні низи, і навіть зараз... навіть зараз кругом іде голова.

Злюся на свою дурість, і від думок до язика шкварчить вогонь.

— Вимітайся! Це наша з Сергієм Степановичем ділянка і будинок!

— Чого-чого? — впадає він у щире здивування, та й у негайне шаленство. Наче факел із лінолеуму спалахує під два метри вгору. — Тобі в лікарню точно треба!

Дивлюся на нього ніби не з свого тіла. А з якоїсь іншої версії себе. Такої, що зараз гнівним тремтінням блокнот у руках мне, як серветку.

— Де моя дитина?

Дихати він починає гарячково, здається, що вдихи видихи випереджають. У нього з горла навіть дикий хрип вискакує: той ніби шукає порятунок після пережитого всередині грудної клітки.

— Що, — сипло каже він. На запитливу інтонацію його, мабуть, не вистачає.

— Випадково не в спорткомлексі, який ти без мене клявся не будувати?

Стояв тоді в номері й дивився на мене, як божевільний. А я повірила! Наообіцяв на вербі груши, а насправді вичікував...

А якщо й не вичікував, то забув узагалі, що я про це подумаю. Що я відчую! Що для мене важливо!

Вася випрямляється, і оглядає меблі між нами. Ніби тільки їх помітив.

— Ти прокинулася. Здорова, нарешті. Ти прокинулася... і перше, про що ти думаєш, це довбаний спорткомплекс?!

Разом сміхом у мене на губах вибухають схлипи. Здивованим поглядом обводжу стіл перед собою.

— Де дитина моя?

— Яка твоя дитина, — нахиляє голову він. Як хижак.

— Ваня! Де він!

— З яких це пір шарпак став твоєю дитиною, Алісо!

— Від сьогодні, — прикрикую на нього. — Коли захотіла. Ти... ти що у в'язницю його посадив, Васю?

Кулак обтрушує ручища свої, і явно прийнявши необачне рішення, починає відсувати тумбу. Я відскакую в найдальший кут свого притулку.

— Не смій, не смій чіпати мій захист!