Читати книгу - "Іствікські відьми"

class="p">Вони кинулися шукати форми для запікання, відкинули форму для паштету як надто велику, подумали про кавові чашечки й лікерові чарочки і спинили свій вибір на нижній частині старомодної, важкої, скляної соковижималки для апельсинів у формі сомбреро з носиком на обідку. Александра перекинула її догори дриґом і спритно наповнила; гарячий віск засичав у гострокінечному конусі, але скло не тріснуло. Вона підставила верхню частину під струмінь холодної води й почала стукати формою об край раковини, допоки їй у руку не випав опуклий восковий конус, досі теплий. Вона стиснула й видовжила його. З її долоні визирнув зародок людської фігурки, з чотирма зазубринками від її пальців.

— Чорт, — сказала вона. — Треба було лишити кілька пасом її волосся.

Джейн сказала:

— Піду гляну, може, щось залишилось на рушнику.

— А може, в тебе, часом, є ще й нігтечистка? — спитала в неї Александра. — На довгій ручці. Щоб можна було вирізати нею. Хоча згодиться і шпилька для волосся.

Джейн вийшла геть. Вона звикла слухатися наказів — Бахових, Попперових, цілого воїнства померлих чоловіків. За її відсутності Александра пояснила Зукі:

— Вся штука в тому, щоб не відколупнути більше, ніж треба. Зараз навіть в одненькій крихті є своя магія.

З ножів, що висіли на магнітній планці, вона взяла тупий маленький ножик із дерев’яною ручкою, витертою і розм’якшеною численними мандрівками крізь мийку. Ним вона вистругала шию й талію. Спилки спадали на паперовий рушник, розстелений на стільниці з форміки[83]. Висипавши спилки на кінчик ножа і тримаючи другою рукою запалений сірник під ним, вона накрапала воском на фігурку, формуючи груди. Таким же способом Александра сформувала трошки менші округлості живота і стегон. Ноги вона вирізала завужені до крихітних стоп, у своєму стилі. Спилки, що лишилися від цього, перетворилися — розігріті, накрапані й розгладжені — на сідниці. Вона увесь час тримала в голові образ дівчини — як та виблискувала у ванній. Руки були не важливі, тож їх вирізала по боках без зайвих вигадок. Ознака статі, яку вона твердо позначила кінчиком ножа, вийшла вертикальна й обернена. Інші згини й контури вона позначила нагостреним овальним краєм нігтечистки, яку принесла Джейн. А ще Джейн удалося знайти одну довгу волосину, зачеплену за нитки рушника. Вона піднесла її до світла з вікна, і, хоча колір однієї волосини годі визначити, та здалася їй не чорною, не рудою і ніби світлішою й тоншою за волосину з голови Александри.

— Я впевнена, що це волосина Дженні, — сказала Джейн.

— Краще б це було так, — сказала Александра, її голос захрип від зосередженої роботи над фігуркою.

Краєм ароматичної палички, якою рівняла кутикули, вона втиснула ту єдину волосину в податливий лавандовий череп.

— У неї є голова, але нема обличчя, — зауважила Джейн, заглядаючи їй через плече. Від її голосу священний конус зосередження завібрував.

— Обличчя ми створимо разом, — прошепотіла у відповідь Александра. — Ми знаємо, хто це така, тож спроектуємо його.

— А мені вже схоже на Дженні, — сказала Зукі, котра настільки пильно стежила за процесом виготовлення, що Александра відчувала, як по її долонях пробігає її дихання.

— Плавніше, — промимрила до себе Александра, використовуючи заокруглений низ чайної ложки. — У Дженні форми плаааавні.

Джейн знову підключилася з критикою:

— Вона не зможе стояти.

— А її фігурки ніколи й не стоять, — утрутилася Зукі.

— Шшш, — сказала Александра своїм заклинальним тоном. — Вона має прийняти це лежачи. Бо так робимо це ми — жінки. Ми приймаємо свої ліки лежачи.

Магічним ножем, Атамом, вона прорізала пробори в імітації тугої зачіски Дженні в стилі нової Еви Перон на маленькій голівці цієї подоби. Джейн продовжувала бурчати про відсутність обличчя, тож краєм нігтечистки вона спробувала вирізати западинки очей. Ефект від раптового погляду з цього сірого шматка був тривожний. Порожнеча в животі Александри поважчала. Намагаючись творити, ми перебираємо тягар провини, вбивства й незворотності свого творіння. Зубчиком виделки вона проколола пупок у блискучому животі фігурки: тепер вона народжена, не виготовлена, як і всі ми, прив’язана до нашої праматері Єви.

— Годі, — оголосила Александра, з бряжчанням кинувши інструменти в раковину. — Хутко, поки віск ще теплий. Зукі. Ти віриш, що це Дженні?

— Ну… звісно, Александро, як скажеш.

— Важливо, щоб ти вірила в це. Візьми її в руки. В обидві руки.

Так вона і зробила. Її худенькі веснянкуваті руки тремтіли.

— А зараз скажи їй — тільки не смійся: «Ти Дженні. Ти маєш померти».

— Ти Дженні. Ти маєш померти.

— І ти, Джейн. Скажи це.

Руки Джейн відрізнялися від рук Зукі, та й одна від одної також: та, якою вона тримала смичок, була груба і м’яка, а та, якою перебирала струни, — більша, із затвердлими золотавими мозолями на нещадно використовуваних кінчиках.

Джейн проказала слова, але настільки мертвим, рівним тоном, начеб читаючи ноти, що Александра застерегла:

— Ти мусиш повірити. Це Дженні.

Александру не здивувало те, що, попри всю озлобленість, Джейн стане найслабшою ланкою, коли дійде до накладання закляття; бо ж магія живиться любов’ю, а не ненавистю: ножиці — це лише інструмент, а вона імпотентна й не може сплести докупи нитки співчуття, матерію приводять у рух саме дух і розум.

Джейн повторила формулу, тут, на кухні цього фермерського будиночка, з його панорамним вікном, загидженим пташиним лайном, що виходило в убогий дворик, однак о цій порі року облагороджений пишністю двох кущів кизилу в цвіту. Останнє світло дня жевріло ніби тло, виготовлене з якогось дорогоцінного металу, стопленого з ніжними листочками, вкрапленими поміж покрученими вигинами темного гілля й суцвіттями, на краях того гілля, чотирипелюсткового цвіту. Жовтий пластиковий дитячий басейн, що цілу зиму простояв відкритий усім вітрам і який діти Джейн уже навіки переросли, спочивав, злегка перехнябившись, під одним з дерев, вистукуючи крещендо брудною водою, яка раніше була кригою. Газон був коричневий і грудкуватий, втім уже злегка помережаний молодою травичкою. Земля все ще була жива.

Голоси їх двох повернули Александру до дійсності.

— Тепер ти, люба, — різко сказала їй Джейн, повертаючи їй крихітку. — Прокажи ці слова.

Вони були сповнені ненависті, але, з другого боку, фактичні; Александра проказала їх зі спокійною впевненістю й похапцем спрямувала закляття до завершення.

— Шпильки, — сказала вона Джейн. — Голки. Навіть канцелярські кнопки; може, є в кімнатах твоїх дітей?

— Не хочу заходити туди, зараз почнуть нити й просити вечерю.

Александра сказала:

— Скажи, хай почекають ще п’ять хвилин. Нам треба закінчити справу, інакше…

— Інакше що? — перелякано спитала Зукі.

— Інакше воно обернеться на нас. Таке буває. Як з Едовою бомбою. Підійдуть і ті кнопки