Читати книгу - "Шум і лють, Вільям Фолкнер"

— Ну, ходіть уже, — кличе, — поки ще нової якої каверзи не придумали. Чогось ви сьогодні вище голови своєї підскакуєте.

Пішов я до їдальні. Квентіна сидить, похнюпившись. Знову нафарбувалася, а ніс біліє ізолятором порцеляновим.

— Я радий, що ви почуваєтеся бодай настільки добре, щоб зійти до столу, — кажу я матінці.

— А я рада, що можу догодити тобі хоч цією дещицею, — каже вона. — Байдуже, яке в мене самопочуття. Я ж розумію, що чоловікові після цілоденної праці хочеться повечеряти у родинному колі. Тож я прагну догодити тобі. От тільки хотілося б, щоб ви з Квентіною мали краще порозуміння. Тоді б і мені легше було.

— У нас із нею порозуміння є, — кажу я. — Хоче вона цілий день просидіти взаперті у своїй кімнаті — то й хай собі, на здоров’я їй. Але я не потерплю неявок на спільні родинні трапези, буйних вибриків і надутих губок під час прийому їжі. Розумію: я забагато вимагаю від неї, але саме така заведенція у моєму домі. У вашому домі, хотів я сказати.

— Дім твій, — каже матінка. — Бо ти тепер голова родини.

Квентіна так і сидить, похнюпившись. Я розподілив смаженю по тарілках, і вона почала їсти.

— Чи добрий дістався тобі шмат м’ясива? — питаю її. — Як не дуже добрий, то спробую знайти тобі кращого.

Нічого не відповідає.

— Я питаю тебе, чи добрий шмат м’ясива тобі дістався? — кажу я.

— Що? — перепитує. — Так. Нівроку.

— Може, ще рису покласти? — питаю.

— Ні, не треба, — відповідає.

— Краще дозволь покласти тобі ще трохи, — пропоную.

— Я більше не хочу, — каже.

— Призволяйся, — кажу їй. — На здоров’ячко.

— Як твоя голова? Переболіло? — цікавиться матінка.

— Голова? — перепитую.

— Я боялася, чи не почнеться у тебе напад мігрені, — каже. — Коли ти за дня приїздив.

— А-а, — кажу я. — Та ні, вона передумала. Стільки післяобід було у нас метушні, що я й забув про голову.

— Оце тому ти й повернувся так пізно? — допитується матінка. Тут, помічаю, і Квентіна вушка нашорошила. Стежу за нею. Все так само орудує ножем та виделкою, але я перехопив її погляд: зирк на мене — і знову в тарілку.

— Та ні, — кажу. — За дня, десь о третій, я дав своє авто одному чоловікові, то й довелося чекати, поки він повернеться з ним.

Хвильку спокійно їм собі.

— А що ж то за чоловік? — далі допитується матінка.

— Та з отих артистів, — кажу. — Там щось таке, ніби його свояк чи що гайнув за місто з однією місцевою, а він навздогін за ними.

Тут Квентіна завмерла, жує тільки.

— Хіба ж можна позичати машину таким людям? — каже матінка. — Надто вже ти щедро розпозичався нею. І тому й я сама стараюся брати її в тебе лише в крайніх випадках.

— Та я й сам був уже почав десь таке подумувати, — кажу я. — Але він віддав машину, не побив. Каже, що знайшов ту згубу.

— А хто та жінка? — все допитується матінка.

— Я вам розповім потім, — кажу. — Не для ніжних Квентіниних вушок такі балачки.

А Квентіна й їсти перестала. Раз у раз то води ковтне, то просто сидить, і тільки печиво кришить, обличчям нахилившись до тарілки.

— Авжеж, — каже матінка. — Таким відлюдницям, як оце я, навіть уявити годі, що воно коїться у цьому містечку.

— Саме так, — підтакую я. — Достеменно так.

— Моє життя завжди було таке далеке від усього подібного, — каже матінка. — Хвала Богові, я нічого не відаю про такі паскудства. І знати про це нічого не бажаю. Не схожа я на більшість людей.

Я мовчу собі, їм. Квентіна сидить і кришить своє печиво. Коли ж я доїв, вона сказала:

— А зараз я можу піти? — ні на кого не дивлячись.

— Що? — кажу я. — Звісно, можеш. Не тобі ж прибирати посуд після нас.

Тут вона підвела на мене очі. Уже й печиво своє докришила, але все ще так ворушить пальцями, ніби й далі кришить щось, а в очах такий вираз, який буває у загнаних звірят, а потім стала кусати собі губи, от ніби все те червоне оливо помади отруїло її.

— Бабусю, — каже вона. — Бабусю…

— Хочеш іще щось з’їсти? — питаю її.

— Ну чому він так ставиться до мене, бабусю? — питає вона. — Я ж нічого лихого йому не зробила.

— Я хочу, щоб між вами були добрі стосунки, — каже матінка. — Ви двоє — це все, що у мене лишилося, і я дуже хотіла б, щоб ви краще ладнали одне з одним.

— Це він винен, — каже вона. — Він весь час мені допікає, це ж через нього я! Якщо він не хоче, щоб я тут жила, то чом не відпустить назад, до…

— Досить! — кажу я. — Ні слова більше.

— Тоді чом він не дає мені спокою? — каже Квентіна. — Він… він просто…

— Кращого, хто б заступав тобі батька, ти зроду не мала, — каже матінка. — Ми з тобою їмо його хліб. Тож він має право сподіватися послуху від тебе.

— Це все через нього! — вигукнула вона. Зірвалася на рівні ноги. — Це він довів мене до такого! Якби він хоча б… — і дивиться на нас, очі загнані, а лікті якось сіпаються, труться об її боки.

— Що — якби він хоча б? — питаю.

— Усе, що я кою, все воно через вас, — каже. — Якщо я погана, то такою я мала стати. Бо це ви довели мене. Краще б я померла. Краще б ми всі перемерли! — І прожогом із їдальні. Ми чули, як вона побігла сходами нагору. Потім хряснули двері.

— За весь час перші розумні слова сказала, — кажу я.

— Вона ж сьогодні не була в школі, — каже матінка.

— А звідки ви знаєте? — питаю. — Ви їздили в місто?

— Я просто знаю, — каже. — Хотіла б я, щоб ти подобрішав до неї.

— Для цього треба, щоб я бачив її частіше, ніж раз на день, — кажу. — От ви домовтеся з нею, щоб вона приходила до спільного стола і в обід, і на вечерю. Тоді я міг би щоразу давати їй додатковий кусень м’яса.

— Ти міг би лагіднішим бути в кожній дрібниці, — каже вона.

— Скажімо, пускав би повз вуха ваші прохання простежити, чи ходить вона