Читати книгу - "Ти, часом, не вампір?, Аліна Гончарова"

- А потім ви завалилися в готель, все тут рознесли і пішли в номер, - розповіла Громова.

Я перевела погляд зі сміючу Машу на червоніючого Мирова.

- А як перша шлюбна ніч минула?  - Поцікавилася, відпиваючи зі стаканчика води.

- Ну-у ... - Громова зам'ялася.  - Успішно пройшла.  Ви ввалилися в кімнату, а вже за три хвилини до нас долинув гучне хропіння.

- А час з такою точністю, звідки знаєш?  – невдоволено поцікавився мій… чоловік.

- Так це ... - пробурмотіла Маша, - засікали.

- І?  – не відставав Алекс.

- І підслуховували, - ковтнула подруга.

- Але не підглядали?  - Занепокоїлася я.

- Ні, - заперечливо похитала головою блондинка.  – І дивитися нема на що було.  Ви ж одразу заснули.

Я сумно зітхнула.  Вісімнадцять років.  І одружена.  Кінець мого щасливого життя.  І у всьому винен один не дуже розумний хлопець!

- Миров, а давай розлучимося?  – з ангельською усмішкою подивилась на Сашка.

- Ні, - відрізав той.

Але спробувати все одно варто.

- А може, тоді ти мене кинеш?  Прям наступного ж ранку після весілля?  Я плакатиму і страждатиму, але ти не піддасися на мої благання і все-таки мене кинеш, – зворушено ляскаючи віями, звернулася до чоловіка.

- Мирова, не вигадуй!

Я злякано подивилася на цю громадину, яка наді мною нависла, і сперечатися миттєво перехотілося.  Інстинкт самозбереження поки що працював справно.  Хоча, варто визнати, часом відмовляв геть-чисто.

Громова теж помітила зміну в моєму благовірному, тому поспішила змитися.

- Сашо, вітаю, - кинула вона перед тим, як залишити мене з Мировим наодинці.  – Ксю, м-м-м… поговоримо краще пізніше…

Я перевела погляд на чоловіка, який вирячився на мене.

- Любий, а ти точно розлучитися не хочеш?

Саша посміхнувся, але промовчав.  Натомість він узяв мене на плече і кудись поніс.  Напрямок руху вгадати було складно.  Опритомніла я тільки тоді, коли мене посадили в машину.

- Ти в такому вигляді їхати збираєшся?  – здивовано поцікавилась у Мирова.

- А що?  – не зрозумів той.

Ну так, після такого "скромного" весілля тільки за кермо і сідати.  Життя все одно ніколи не буде таким, як раніше.  Чого, питається, втрачати?  Водій у ролі п'яного їжачка вже не здається таким страшним.

- А чому твоя машина тут?  – із запізненням згадала я про важливий факт.

- Заздалегідь підготували, - посміхнувся мій чоловік.

Вирішивши, що з сімейними розбірками можна не поспішати, я лише пирхнула, висловлюючи своє ставлення до того, що відбувається.

Незабаром ми вже під'їжджали до будинку, а я в глибині душі сподівалася, що мати та Сергій на роботі.  Або в театрі якомусь.  Або у кафе сидять.  Ну, на крайній випадок просто парком гуляють.  Головне, щоб їх тут не було...

- Сашо… - пролунав мій тихий голос.  – А можна запитання поставити?

- Угу, - прихильно відгукнувся чоловік, хитро посміхнувшись.

- А ти мені пропозицію хоч би під музику робив?

Миров, як з'ясувалося, все ж таки пам'ятав деякі уривки минулого вечора, але до кінця сподівався, що йому це привиділося.  Проте корабель мрії втопився, зіткнувшись із айсбергом реальності.

- Під музику, - розреготався Саша.

Я зміряла чоловіка поглядом, сповненим підозри.  З огляду на його реакцію це явно не мелодія з романтичної комедії.

- А під яку?  - Задала цілком закономірне питання.

- А ти не образишся?  – недовірливо обернувся до мене Миров.

Я клятвенно пообіцяла, що не ображусь, на розлучення не подам, сковорідкою в голову не запущу.

- «Highway to Hell» (шосе/дорога в Пекло), - відгукнувся Дмитро.

Ну, він бодай чесно відповів.  Це має, кажуть, заспокоювати?  Ні хрону.

- Слухай, - я запізно усвідомила, наскільки сильно я потрапила, - а чому мені Маша з Андрієм замість привітань висловлювали співчуття?

Підозрюваність і невпевненість на м'яких лапках підкрадалися до серця.  Підкралися.  Там і завмерли.

- Побачиш, люба, - чарівно посміхнувся чоловік.

А мені від цієї усмішки якось не по собі стало.  Дочекавшись поки машина зупиниться, я вийшла, з силою зачинивши дверцята автомобіля.  Вже біля моєї кімнати мене наздогнав Миров.

– Ти куди зібралася?  – здивовано поцікавився чоловік.

- Заповіт писати, - жалібно подивилася я на нього. 

Алекс належної уваги фразі не приділив і потягнув мене на ліжко.

- Що ти робитимеш?  - Нетерпляче уточнила я, все ще перебуваючи в шоці від свого весілля.

- А подружній обов'язок?  - Запитанням на запитання відповів Миров.

- Треба було на вагітність погоджуватися, - запізно згадала я одну з ідей Громової.

- А все одно без подружнього обов'язку вагітність не вийшла б, - розумно зауважив цей чоловік.

- А батьки?  - Не втрачала я надію.

Миров відкинувся на спину, але все ж міцно притискав мене до себе.  Можливо, хлопець хотів зламати коханій дівчині ребра.  Або, може, боявся, що дружина може втекти.  У будь-якому разі, хватка в нього була неслабка.

- Рідна, зазвичай спочатку проходить фаза «подружній обов'язок», потім «вагітність», а потім тільки купка спиногризів, які мочаються скрізь, де захочеться, і постійно кричать: «Батьки!».

Да-а, і ще жіночу логіку називають заплутаною.

- Справжній чоловік… - розпочала я свій монолог.

– Якщо жінка сказала «справжній чоловік», то можна ставити всі свої гроші, квартиру та машину на те, що третім словом буде «повинен», – втрутився Алекс.

- … мусить любити своїх дітей, а не називати їх спиногризами, - закінчила я під урочистим поглядом чоловіка.

- Бінго!  - відгукнувся цей нахабник.

Знизу пролунав звук дверей, що відкриваються.  Пізніше долинули репліки мати та Сергія.

- Здається, треба порадувати нових родичів, - посміхнувся Миров, схоплюючись із ліжка.

- І старих теж, - нагадала я хлопцеві.

Радо засміявшись, Алекс закинув мене на плече і побіг до сходів. Лише на останній сходинці мені вдалося переконати чоловіка, що перед новоявленою тещею йому слід з'явитись менш ефектно.