Книги Українською Мовою » 💙 Сучасна проза » Чаликушу 📚 - Українською

Читати книгу - "Чаликушу"

637
0
25.04.22
В нашій бібліотеці можна безкоштовно в повній версії читати книгу онлайн українською мовою "Чаликушу" автора Решад Нурі Гюнтекін. Жанр книги: 💙 Сучасна проза. Наш веб сайт ReadUkrainianBooks.com дає можливість читати повні версії улюблених книг на Вашому гаджеті (IPhone, Android) або комп’ютері абсолютно безкоштовно, без реєстрації та СМС. Також маєте можливість завантажити книги на свій гаджет у форматі PDF, EPUB, FB2. Файли електронних книг - це цифрові файли, які призначені для перегляду на спеціальних пристроях, що відомі як читальні пристрої для електронних книг.

Шрифт:

-
+

Інтервал:

-
+

Добавити в закладку:

Добавити
1 ... 75 76 77 ... 107
Перейти на сторінку:
мені людей такі схожі.

На цей жарт молодий офіцер усміхнувся, геть розкривши рота. Пам’ятаю, коли я була маленька, бабуся купувала сірники, на яких хизувався ярмарковий красень з підкрученим вусом та кучерявим чубом, що падав аж до ока. Ферідун-бей наче випав з тієї етикетки.

Він узяв мою руку в свою міцну долоню, стиснув її й сказав:

— Ханим-ефенді, ми вам невимовно вдячні за вашу прихильність. Ми всі щасливі… Дякуємо дуже. Потім він почав знайомити мене з другим офіцером: — 3 вашого дозволу я познайомлю вас з моїм найближчим приятелем. Це мій патрон — майор Бурганеттін-бей. Він майор, та не такий, як інші майори. Бурганеттін-бей — наймолодший представник шляхетного роду Солакзаде.

Наймолодшому бею шляхетного роду Солакзаде було вже за сорок п'ять. Вуса й борода вже де-не-де посивіли, Його шляхетне походження було помітне одразу. Одяг, поводження, розмова були зовсім інші, ніж у Фері-дуна. Шляхетне обличчя й сивина дещо прогнали те погане враження, ба навіть страх, які навіяв був товариш Бурганеттін-бея. У мені прокинулося щось таке, ніби віра.

Бурганеттін-бей говорив легко й вільно. Ще здалеку кивнув він мені гречно головою, а потім уклонився й сказав:

— Ваш покірний слуга Бурганеттін. Ханим-ефенді, мій покійний батько над усі маєтності любив оцю садибу. І не раз казав: «Щастя не обминає цього місця. Коли мені в чомусь таланило, то тільки отут». Я ж, тільки-но побачив, що ви ощасливили нас своїм прибуттям сюди, одразу ж згадав слова небіжчика й подумав: це чудо!

Гаразд, вважаймо все це за комплімент, але яке відношення мав Бурганеттін-бей до цієї садиби?

Я здивовано зиркнула на Назміє, очікуючи пояснення. Але вона й не дивилася на мене, навіть уникала мого погляду. А та ханим, яку я донині мала за господиню, взяла за руку Мунісе й вийшла з нею з кімнати.

Десь більше як півгодини сиділи ми всі в тій кімнаті й розмовляли про се, про те. Правильніше б сказати, розмовляли вони, бо я не те що говорити, а навіть розуміти не мала снаги, що вони балакали. Моє серце ніби здавив залізний обруч, аж дихати було ніяк. Я ніби втратила глузд. Я ні про що не думала, нічого не відчувала, налякано лише зіщулившись, принишкла в кутку, мов те пташеня, охоплене незрозумілим ще йому жахом, коли хтось заліз до нього в гніздечко.

Внизу заграла скрипка, хтось співав газель, а потім якісь верескливі та товсті голоси заспівали кілька пісень хором.

Назміє з нареченим сиділи на канапці та все ближче й ближче присовувалися одне до одного, аж поки я не повернулася до них спиною. Які вульгарні люди! Анітрохи не соромлячись, вони обнімалися в присутності двох чужих людей, ніби грали одну з тих гидотних полюбовних сцен, які нам доводиться бачити в кіно. Так, це були погані, вульгарні люди.

Знову зайшла ханим і поставила на стіл кілька пляшок і тацю з їжею. Бурганеттін-бей, заклавши руки в кишені, ходив по кімнаті і час від часу зупинявся перед столом. Раптом підступив до мене, уклонився й сказав:

— Чи не бажаєте, ханим-ефенді?

Я здивовано звела очі: майор тримав у руці келишка, в якому палав, мов рубін, напій.

Я тихим голосом відмовилась:

— Не хочу…

Бурганеттін ще нижче схилився наді мною. Його гарячий подих обпалив мені обличчя:

— Це анітрохи не зашкодить, ханим-ефенді. Тут най-добріший і найневинніший у світі лікер. Чи не так, На-зміє-ханим?

— Не домагайтеся, Бурганеттін-бею. Феріде в цьому домі вважайте своєю. Хай робить, як сама хоче.

Досі сивина Бурганеттін-бея, його приємне й благородне обличчя хоч і якось підсвідомо, та все-таки мали вагу в моєму ставленні до нього. А тепер я вже почала його боятися. Боже милостивий, звідки це лихо на мою голову? Куди я попала? І як мені звідси вирватися?

Поволі згасало світло, і в цьому мороці перед моїми очима замерехтіли вогняні кружала. Дивно якось долинали звуки музики, наче то грало море.

— Моя золота дівчинко, час вечеряти. За столом кілька наших гостей, вас чекають.

Це були слова тієї огрядної ханим. Я від них наче опритомніла:

— Дякую, я нездужаю, лишіть мене саму.

Тепер уже підійшла Назміє.

— Феріде, любуся, там немає чужих, повір! Якихось там двоє-троє приятелів Ферідуна та Бурганеттін-бея, з нареченими та дружинами… Так, з дружинами. Коли ти не вийдеш, буде якось не гоже. Адже вони прийшли заради тебе.

Я намагалася вихопити свої руки з долонь Назміє й тулилася до крісла, увібравши голову в плечі. Я не могла вимовити жодного слова, і якби я не стиснула зуби, вони зацокотіли б.

Тоді почав Бурганеттін-бей:

— Наш обов’язок робити так, як накаже гість… Як заманеться Феріде-ханим, так і буде. Ви йдіть і скажіть, що Феріде-ханим трохи нездужає. А ще, Бінназ-ханим, принесіть нам вечерю сюди. Мій обов’язок — не лишати Феріде-ханим на самоті.

Я ледь не збожеволіла. Лишитися в цій кімнаті наодинці з Бурганеттін-беєм? Вечеряти тут з ним?!

Я не тямила, що робила, але зібрала всю свою силу й хутко схопилася на ноги:

— Гаразд, хай буде, як ви хотіли.

Назміє з нареченим попідруки йшли перші, Бурганет-тін на крок позаду мене.

Ми перейшли темний кам’яний двір, і нарешті відчинилися двері. Яскраве світло вдарило в очі. Воно потоками лилося зі стелі, де виблискували люстри. Я ступила поміж кріслами кілька кроків. В залі сяяли трюмо, і кімната, здавалося, не мала меж, а люстри, які звисали зі стелі, нагадували мені смолоскипи, що тікають кудись далеко темною й довгою дорогою.

Ніби уві сні бачила я безліч очей і якісь невиразні, мов у тумані, чоловічі й жіночі обличчя. Потім почулися страхітливі оплески. Грали музики, та ще дужче за них горлали люди. Голоси їхні були невиразні, але не вщухали, а тільки завивали мов гірський буревій. Звідкілясь долинало:

— Слава Бурганеттін-беєві, слава Гюльбешекер, слава, слава Гюльбешекер!

Коли я розплющила очі, то побачила, що лежу на руках Мунісе. Моя крихітка плакала й, притиснувшись до моєї щоки, кричала: «Абаджим!» Вона цілувала мої мокрі коси й очі, які обпалив одеколон. Я була уся мокра. В кімнаті панували сутінки, та я відчувала, що на мене зирить безліч очей. Першим порухом руки я затулила голу шию.

Чийсь незнайомий голос крикнув:

— Вийдіть надвір! Я прошу всіх вийти надвір!

Я хотіла встати, та чиясь рука вхопила мене за плече:

— Не бійся, дочко… Немає нічого страшного…

Ледь розплющеними очима я побачила, що це говорив дебелий колагаси, той самий, що завше ходив в розстебнутому мундирі. Він глянув на мене ще раз і

1 ... 75 76 77 ... 107
Перейти на сторінку:

 Увага!

Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Чаликушу», після закриття браузера.

Коментарі та відгуки (0) до книги "Чаликушу"