Читати книгу - "Звіяні вітром. Кн.1"

— Може, треба відмовити в запрошенні капітанові Батлеру?..— несміливо запропонувала Дріботуп.

— Ой ні, ні в якому разі! Це було б украй нетактовно! — у розпачі скрикнула Меллі.

— Проведи мене до ліжка. Я зовсім недужа,— застогнала стара.— Ох, Скарлет, і як ви могли звалити все це на мою голову?

Коли надвечір наступного дня приїхав Джералд, Дріботуп була хвора й не вставала з ліжка. З-поза своїх замкнених дверей вона кілька разів запевнила його, що дуже шкодує, але не може навіч привітатися з ним, і полишила обидвох наполоханих дівчат самим справлятися за вечерею у товаристві гостя. Джералд зловісно мовчав, хоч і поцілував Скарлет, вітаючись, а Мелані прихильно ущипнув за щічку, назвавши при цьому «кузина Меллі». Скарлет було б легше, якби він почав сипати на весь дім грізьби та прокляття. Вірна своїй обіцянці, Мелані й на крок не відступала від Скарлет і снувала за нею, мов ледь чутна тінь, а Джералд усе ж був досить вихований і не став сварити дочки на людях. Скарлет мусила визнати, що Мелані дуже вправно виконує свою роль, вдаючи, ніби нічого особливого не сталось, і коли вечерю подали на стіл, навіть спромоглася втягти Джералда у розмову.

— Мені кортить почути всі новини з округи,— з усмішкою звернулась вона до Джералда.— Індія й Душка так рідко нам пишуть, а ви ж знаєте все-все, що там діється. Як пройшло весілля Джо Фонтейна?

Джералд трохи розм’як від цих лестивих слів і сказав, що весілля відсвяткували скромно, «не так, як у вас було», бо Джо лише на кілька днів відпустили з війська. Мала Селлі Манро виглядала дуже мило. Ні, він не пам’ятає, в якій вона була сукні, чув тільки, що на другий день вона не міняла туалету.

— Невже не міняла?! — вражено вигукнули обидві дівчини.

— Атож-бо, їм і одної ночі вистачило,— пояснив Джералд, заходячись реготом,— він не відразу збагнув, що такі тонкощі, либонь, не для жіночих вух. Коли батько засміявся, Скарлет полегшало на душі, і вона подумки подякувала Мелані, що та звернула розмову на цю тему.

Джо наступного ж дня мусив вертатися до Вірджинії,— поспішив додати Джералд.— Ну, і не було там ніяких пошлюбних візитів і танців. А близнюки Тарлтони — ті нині вдома.

— Ми про це чули. Як вони, видужують?

— Їх не тяжко поранило. Стюарта — в коліно, а Брентові куля прошила плече. Ви, мабуть, знаєте офіційні повідомлення, в яких відзначено їхню хоробрість?

— Ні, не знаємо! Розкажіть нам!

— Одчайдухи вони обидвоє. Я певний, що в них таки є домішка ірландської крові,— не без гордощів зауважив Джералд.— Що вони такого зробили — я забув, але Брентові вже присвоєно лейтенанта.

Скарлет приємно було чути про їхні подвиги, ніби вона сама доклала до цього якихось зусиль. Той, хто колись був її кавалером, належав їй уже назавжди, і своїми похвальними вчинками наче додавав їй чеснот.

— І ще я маю новину, цікаву для вас обох,— сказав Джералд.— Подейкують, наче Стю знову вчащає до Дванадцяти Дубів.

— Це ж до кого саме — до Душки чи до Індії? — збуджено запитала Меллі, а Скарлет видивилась на батька мало не обурено.

— Та до міс Індії, звісно. Хіба ж не упадав він коло неї до того, як ця моя шелихвістка закрутила йому голову?

— О! — тільки й мовила Меллі, трохи приголомшена неперебірливою мовою Джералда.

— Ще й більше скажу: його братик Брент тепер частий гість у Тарі. Ось так.

Скарлет аж заніміла. Це було майже кривдно — виявити такий гандж у своїх вчорашніх залицяльниках. Особливо коли згадати, як нетямились обоє близнюків, почувши від неї про намір одружитися з Чарлзом. Стюарт навіть погрожував застрелити Чарлза, або Скарлет, або самого себе, або й усіх трьох. То було вельми зворушливо!

— Сьюлін? — поспитала Меллі, розпливаючись усмішкою.— Але мені здавалося, що містер Кеннеді...

— А, цей! — кинув Джералд.— Френк Кеннеді й досі тупцює на місці, наче боїться власної тіні — ще трохи, і доведеться мені самому поцікавитись, які в нього плани. Ні, це найменша.

— Керрін?

— Та вона ще ж дитина! — вигукнула Скарлет, коли до неї нарешті вернувся голос.

— Вона лише на рік молодша того віку, панночко, коли ти виходила заміж,— відрізав Джералд.— Тобі, може, прикро, що твій колишній залицяльник перекинувся до твоєї сестрички?

Меллі знову почервоніла, не бувши призвичаєна до такої прямоти, і дала знак Пітерові внести пиріг з солодкою картоплею. Вона гарячково перебирала в пам’яті, про що б іще заговорити, щоб розмова не стосувалася нікого з присутніх і щоб відвернути увагу Джералда від безпосередньої мети його приїзду. Однак нічого такого не могла придумати, але Джералд, на щастя, раз розійшовшись, уже не потребував дальшого підохочення, поки перед ним були слухачі. Він говорив про крадійство в інтендантській службі, яка з кожним місяцем вимагає все більших поставок харчів, про незмірну дурість Джефферсона Девіса, про зажерливість тих ірландців, що вступили до війська північан, спокусившись на грубі гроші.

Коли подали вино й дівчата підвелися з-за столу, Джералд, насуплено глянувши на дочку з-під зведених брів, звелів їй залишитись на кілька хвилин. Скарлет кинула розпачливий погляд на Меллі, яка, безпорадно зібгавши в руках хустинку, підійшла до порогу й тихенько причинила за собою двері.

— Значиться так, панночко! — гримнув Джералд, наливаючи собі склянку портвейну.— Гарно ж ти повелася! Ледве стала вдовою, як уже подавай їй другого чоловіка!

— Тихше, тат,— челядь...

— Негри й так уже, безперечно, знають, усі знають про нашу ганьбу. Твоя бідна мати злягла від цього, а я мушу ходити, голови не підводячи. Сором такий! Ні, кицюню, цим разом слізьми мене не проймеш,— хапливо докинув він з ноткою перестраху в голосі, коли побачив, що Скарлет затріпотіла віями й скривила уста до плачу.— Я знаю тебе. Ти така, що пускала б очима бісики й над могилою власного чоловіка! Та не плач-бо. Ну годі, поговорили, й на сьогодні досить. Я перше маю побачитися з цим капітаном Батлером, що так легковажить добре ім’я моєї дочки. А вранці... Та перестань-бо, не рюмсай. Усе одно не допоможе. Я вже твердо вирішив — завтра ми з тобою вертаємось до Тари, поки ти знову нас усіх не зганьбила. Не плач, рибонько. Глянь, що я тобі привіз! Гарненький даруночок, га? Глянь лишень! І як ти