Читати книгу - "Звіяні вітром. Кн.1"

*

Мелані й Дріботуп давно вже заснули, а Скарлет лежала без сну в теплій пітьмі, скута страхом, що гнітив їй серце. Покинути Атланту, коли життя для неї щойно почалося знову, вернутись додому й постати перед лицем Еллен! Їй було б легше померти, ніж опинитися віч-на-віч з матір’ю. Якби вона й справді померла, ось зараз, у цю хвилину, всі стали б жалкувати, що були такі немилосердні до неї. Вона крутилася з боку на бік, голова її шоргалась на гарячій подушці, аж це почувся якийсь віддалений гомін на притихлій нічній вулиці. Приглушений відстанню, він був зовсім невиразний, а проте наче дивно знайомий. Скарлет скочила з ліжка й підійшла до вікна. Затінена деревами вулиця лежала в повитій чорнотою тиші, і тільки високо вгорі тьмяно мерехтіли зорі. Гомін ближчав, уже чулося порипування коліс, тупіт кінських копит, людські голоси. І раптом осміх з’явився у Скарлет на устах, коли вона упізнала хрипкий від горілки голос, що з характерним своїм акцентом виспівував «Візок дорогою котив». Нехай цього дня не було судової сесії у Джонсборо, але Джералд повертався додому саме в такому стані, як звичайно з того містечка.

Скарлет розрізнила нечіткий обрис брички, яка зупинилася перед будинком, і дві людські постаті, що зійшли на землю. Джералд був не один. Двоє чоловік затримались перед хвірткою, потім брязнула клямка і цілком виразно прозвучав Джералдів голос.

— А тепер я заспіваю вам «Плач по Робертові Еммету». Ви повинні знати цю пісню, юначе. Я вас навчу.

— Я охоче її вивчу,— відповів з легким смішком його супутник, дещо протягло вимовляючи слова.— Тільки не зараз, містере О’Гара.

«О Боже, та це ж той бридкий Батлер!» — промайнуло у Скарлет. Спершу її взяла злість, що то був він, але потім вона зраділа: дякувати долі, вони не перестріляли один одного. Ба навіть знайшли спільну мову, коли вертаються вдвох о такій порі й у такому стані.

— Ось я заспіваю, а ви слухайте й підтягуйте, а то застрелю, як оранжиста.

— Я не оранжист, а чарлстонець.

— Один чорт. А то ще й гірше. У мене дві братові в Чарлстоні, то я вже знаю.

«Він що, хоче всіх сусідів підняти на ноги?» — злякано подумала Скарлет, простягаючи руку по халат. Але що вона може зробити? Не вибігати ж їй глупої ночі на вулицю, аби швидке затягти батька в будинок.

А Джералд, прихилившись до хвіртки й закинувши голову, без дальших попереджень затяг своїм гучним басом «Плач». Скарлет слухала його, спираючись ліктями на лутку вікна, й мимохіть усміхалася. Чудова пісня, але якби ще батько вмів співати. Це була одна з її улюблених пісень, і на хвильку вона й собі підхопила журливу мелодію:

У далекому краї загинув герой,

Що його вона щиро кохала...

Пісня звучала далі, і Скарлет уже почула якийсь рух у кімнатах Дріботун і Меллі. Мабуть, наполохались, бідолашні. Для них це дивина — зіткнутися з такою життєрадісною натурою, як у Джералда. Коли пісня завмерла, дві постаті злились в одну, підійшли стежкою до ганку й піднялися сходинками. Почувся обережний стукіт у двері.

«Доведеться спуститись,— подумала Скарлет,— Зрештою, це ж мій батько, а бідна Туп швидше помре, аніж вийде серед ночі». Та й, крім того, Скарлет не хотіла, щоб челядь побачила Джералда у такому вигляді. А якщо Пітер спробує вкласти його в ліжко, він зовсім розходиться. Один лише Порк знає, як давати йому раду.

Скарлет застібнула халат на грудях, запалила свічку й збігла сходами вниз до вхідних дверей. Поставивши свічку на столик, вона відімкнула двері й при миготливому світлі розрізнила Рета Батлера — він стояв чепурно вбраний і підтримував осадкуватого Джералда. «Плач» явно був батьковою лебединою піснею, бо він уже безвладно завис на руці свого супутника. Капелюх його десь згубився, довгі сиві кучми були розкуйовджені, краватка з’їхала під вухо, а на сорочці видніли плями від вина.

— Ваш батько, як я здогадуюсь? — промовив Рет Батлер, весело граючи очима на смуглявому обличчі. Гострим своїм поглядом він наче прозирав її всю крізь дезабільє.

— Проведіть його всередину,— коротко кинула Скарлет, ніяково почуваючи себе в цій одежі, люта на Джералда, що наразив її на посміх перед цим чоловіком.

Рет підштовхнув Джералда вперед.

— Може, допомогти вам завести батька нагору? Ви самі не впораєтесь. Він важкуватий.

Скарлет аж оніміла, вражена його зухвалою пропозицією. Що подумали б принишклі у своїх спальнях Дріботуп і Меллі, почувши, як капітан Батлер підіймається такої пори у внутрішні покої!

— Мати Божа, ні! Ось сюди його, у вітальню, на цю розлогу канапу.

— То це він тут у вас розляжеться?

— Я була б вам вельми вдячна, якби ви трохи добирали висловів. Сюди. Отут і покладіть.

— А чоботи з нього стягти?

— Ні. Йому не вперше спати в чоботях.

Батлер тихцем засміявся, випростуючи Джералдові ноги на канапі, а Скарлет мало язика собі не відкусила — треба ж було таке бовкнути!

— А тепер я вас попрошу покинути дім.

Він вийшов у темний хол і підняв капелюха, якого був скинув при вході.

— Побачимось у неділю за обідом,— мовив він наостанку, безгучно причиняючи за собою двері.

Скарлет встала о пів на шосту, ще поки челядники не прийшли з заднього двору готувати сніданок, і спустилася на перший поверх, де панувала суцільна тиша. Джералд уже прокинувся й сидів на канапі, затиснувши руками розпухлу голову, наче збирався роздушити її в долонях. Коли ввійшла дочка, він крадькома зиркнув на неї. Але очі йому так сильно боліли, аж він зойкнув.

— Доб’ранку!

— І ладно ж ти повівся, тат,— лютим пошептом почала Скарлет.— Прийшов додому глухої ночі й перебудив усіх сусідів гучним співом.

— Я співав?

— Співав! Горлав «Плач по Еммету» на весь голос.

— Ніч-чого не пам’ятаю.

— Зате сусіди запам’ятають до смертної години, і тітонька Дріботуп, і Мелані.

— Мати Божа! — застогнав Джералд, насилу проводячи набряклим язиком по пересохлих губах.— Тільки те й пам’ятаю, що ми сіли грати.

— Грати?

— Цей же лайдак Батлер похвалявся, що він найкращий покерист на весь...

— І скільки ти програв?

— Чого б це? Я виграв, де ж пак! Чарочка-друга мені завше помагає