Читати книгу - "Називай мене Мері..."

— Набридло. Встав і пішов геть звідси.

Кобзар не поворухнувся.

— Ярило не знав, що ти тримав кофтинку в руках. І що кров — твоя, Ведмедику. А я знав. Більше в мене питань не було. Все враз зрослося. Ти й Нагорного застрелив, бо він збирався здати мені тебе. Скористався нагодою. Ну, вклався я в норматив?

18

Мовчки зміряв поглядом згори вниз.

Потім вийшов, скоро повернувся, стискаючи в правиці пістолет. Нависнув над Кобзарем, наставив дуло. Чомусь Олег сприйняв це спокійно. Йому вже майже чотири роки поспіль хтось погрожував зброєю. До того ж чуйка підказала: не зможе.

Так і вийшло.

Пасічник опустив пістолет, поклав на столик поруч із пляшкою, повернувся на своє місце.

— Розкажи мені.

— Ти ж сам усе знаєш. Бо сам придумав.

— Роз-ка-жи.

— Нехай, — Олег кивнув, потягнувся до склянки, пригубив. — Нагорний ще раніше годувався з підпільних борделів. Не лише з них, але то таке. Ти знав це, бо мав із ним спільні справи ще до війни. Наш Тимур Юрійович час від часу влаштовував тобі інтимні побачення, які щедро тобою оплачувалися. Або — ні, це була просто послуга. Може, хабар, не знаю. Та не суть. Минулого літа Нагорний за збігом обставин привіз до тебе Марію Запорожець, яка повією ще не встигла стати. Тебе не вразила її історія, а зацікавила. Трошки пояснила Аліса Зайцева, її подруга. Хоч для мене не новина, що дівчата, які тікають від війни, рано чи пізно починають продавати себе. Не всі, звісно, проте така тенденція є. Торгівля собою — чи не найпопулярніший спосіб вижити в усіх війнах усіх часів. Так тобі стрельнула ідея створити благодійний фонд «Ольвія» під дахом «ТПФ». Верига відразу ставав меценатом, отже — недоторканим. Ти платив йому відсоток, левова частка йшла тобі і ти виправдовував свої дії наміром вилікувати Аллу.

— Десять хвилин тому ти сам мене виправдав, Кобзарю.

— Ні. Не виправдав, Пасічнику. Пояснив тобі і собі твої ж власні дії. Дружина помирала, ти борсався з останніх сил. Знав — ліків нема, але вірив — знайдуться, якщо буде досить грошей. Історія Мері підказала тобі ідею. Вона вже почала втілюватися, коли раптом мов грім серед ясного неба — дівчина, випадкова партнерка, вагітна. Ти нарешті станеш батьком. І не можеш, не маєш як сказати про це дружині. Лишалося взяти під опіку дівчину й чекати, поки Алла помре.

— Не чіпай її, скотина!

— Мені соромно за свої слова. Тим більше, коли по її загибелі лише дев’ять днів. Але ж це правда, Ігоре. Правда.

— Я тебе вб’ю, — кивнув на пістолет.

— Що поміняється? «Яструбів» нема. Елементарна річ: як винесеш мій труп? Однією правою? Тобі ж допомога потрібна.

— Кажи далі. Тільки не згадуй Аллу всує.

— Не обіцяю. Бо все, що було далі — через неї. Ти не хотів, аби вона дізналася. Ти не хотів, аби про дитину взагалі хтось знав. А Мері з дурної голови й безвиході напевне обіцяла роздзвонити на весь світ. Не хотіла мати з тобою нічого спільного. Жила б собі й терпіла. Поки не дізналася, як з твоєї подачі чинять з дівчатами-біженками. А вона ж одна з них, поставила себе на їхнє місце. Донбаський характер, терпіти таке не хотіла. Одна за всіх вирішила постояти.

— Випадково дізналася. Навіть не знаю, як протекло.

— Хіба тепер це має значення? Рано чи пізно все б випливло й без пригоди з Еліс. Іронія долі — вліз Свистун. Дівчина розказала йому про «Ольвію», той не дурний, склав два і два. Вирішив нагрітися на Нагорному, той переказав прикру новину тобі. Свистуна треба прибирати, бо ми всі, включно з Тимуром Юрійовичем, чудово знаємо йому ціну. Пачкою доларів рота не закриєш. Свистун — вірус, він назавжди.

— Тут ти правий.

— Тим більше правий, що Ніна Головко поняття не має, хто їх викрав і погрожував Артемові. Я поговорив із нею недавно. Згадай, про причетність Свистуна до тієї історії сказав мені ти, Ведмедику. І Головку натякнув ти. Вони повторювали твої слова. Хоч насправді тобі потрібен був привід, аби ввести в гру мене.

— Ну-ну.

— Так і є. Я не мусив його вбивати. Припускаю, після мене справу мав довершити Нагорний. Але ти викрутив би так, аби я загруз у тій історії.

— Сталося інакше. Ти сам його застрелив.

— Тебе все влаштувало навіть більше! Бо на той час Марія з твоєю донькою вже залягли на дно. Вона виявилася неабиякою конспіраторкою. Щоразу дзвінки з різних телефонних автоматів — коли їх у нас використовували, вже відвикли всі! А Мері бач, взяла на озброєння, — Кобзар перевів подих. — Ти готував ґрунт, аби втягнути мене далі. Зробив одну справу — зроблю й наступну, подзвоню тобі першому. Ігоре, історія зі Свистуном тобі для того й потрібна була: щоб я, опинившись незабаром у скрутному становищі, набрав твій номер.

— Ти набрав.

— Не було б у тебе проблем, аби Нагорний не почав власну гру. Його до печінки дістав хворий на голову Андрій. Набридло вивозити після нього мертвих дівчат. Бо формально охороняти синка Анатолія Вериги, як і самого старшого, було його прямим обов’язком. Тому він перестарався. Яким був твій план, Пасічнику? Спершу зіграти в гру, ніби приймаєш умови Мері. Аби вона виявилася дурнішою, ніж ти думав, повелася на це й спалила свій сховок та, відповідно, місце, де переховує твою доньку — нічого б не було далі. Нагорний зачистив би дівчину, не втягуючи мене. Але Мері не довіряла нікому, рухалася обережно. Схопити її, катувати, аби сказала, де дівчинка? Ігоре, ти в лайні по вуха, закрутив дуже погану музику. Ось тільки я тебе давно знаю. Ти б сам собі не дозволив завдавати болю матері своєї дитини.

— Дякую.

— Нема за що. Вбити її одним ударом, щоб не мучилася — на це тебе