Читати книгу - "Чорнобиль. Історія ядерної катастрофи, Сергій Миколайович Поганий"

Легасов, більше не маючи змоги домовитися, звернувся безпосередньо до Голови Ради Міністрів СРСР Рижкова, який уповноважив його продовжити роботу над доповіддю. Текст буде містити не лише інформацію про конструкцію реакторів РБМК, а й оцінки кількості викинутої радіації і її впливу на сільське господарство в здоров’я людей. Валерій Легасов готувався сказати про все. Обсяг доповіді СРСР становив 388 сторінок. Учений також отримав від Політбюро дозвіл залучити експертів з ядерних реакторів, яким досі забороняли залишати територію Радянського Союзу: конференція у Відні стане їхньою першою поїздкою за кордон. Вони мали відповісти на специфічні вузькофахові запитання, які б стосувалися сфери їхньої діяльності. Коли колеги Ганса Блікса цікавилися в радянської делегації у Відні, якою орієнтовано буде тривалість радянського виступу, вони очікували, що доповідь триватиме близько півгодини. Однак їм повідомили: доповідач з СРСР виступатиме протягом чотирьох годин. Як виявилося, презентація займатиме ще більше часу.

Конференцію у столиці Австрії відкрили 25 серпня. Легасов почав свою доповідь з аналізу конструкції реактора і характеристики Чорнобильської атомної електростанції. Після цього вчений описав аварію і розглянув її причини та наслідки, закінчивши рекомендаціями відносно шляхів моніторингу ядерних інцидентів у майбутньому. Доповідь фактично знищила ретельно вибудований щит секретності радянської ядерної програми. Аудиторія, яка складалася із близько 600 учених-ядерників з 21 міжнародної організації і 62-х країн, а також 200 репортерів, була вражена. Виступ Валерія Легасова зустріли бурхливими оваціями.

«Ніхто з учасників першого дня конференції цього не забуде», — зазначалося у звіті за матеріалами конференції в «Бюлетені вчених-ядерників». Автор звіту писав: «25 серпня атмосфера конференції була гнітючою та напруженою, але вже 29 серпня [останній день конференції] все змінилося радістю, дружністю і фактично ейфорією». Валерій Легасов миттєво став знаменитістю. Західні ЗМІ охарактеризували його як одного з десяти провідних науковців світу. Відкритість Легасова в обговоренні причин і наслідків Чорнобильської катастрофи мала неймовірний ефект: відтепер Радянський Союз — досі безвідповідальний винуватець — постав жертвою непередбачених обставин, готовою ділитися своїм досвідом і відкритою до співпраці з іншим світом задля унеможливлення аналогічних інцидентів у майбутньому.

Водночас, незважаючи на безпрецедентну відкритість — і щодо ситуації на ЧАЕС, і щодо радянської ядерної промисловості загалом, — у своєму віденському звіті Валерій Легасов дотримався партійної лінії, за якою вина за аварію покладался на персонал реактора. Як зазначалось у звіті, «основною причиною аварії стала вкрай малоймовірна комбінація порушень персоналом електростанції визначених процедур і режиму функціонування».

І хоча саме цієї повістки — «звинувачення персоналу» — на засіданні Політбюро минулого місяця дотримувались і Юхим Славський, і його заступник Олександр Мешков, багато хто в московському атомному істеблішменті і вищих партійних колах вважав, що Легасов розголосив зайві дані відносно галузі. Невдоволення не забарилося. Олександр Боровий, один із співавторів доповіді, зустрів Валерія Легасова на вході в його інститут після повернення з Відня. «Перемога!» — крикнув Легасов Боровому, піднімаючись сходами у свій кабінет на третьому поверсі. На зустріч з радянською верхівкою він поїхав у піднесеному настрої. Через кілька годин, уже після повернення Легасова, Боровий знову побачив ученого в інституті: поведінка Валерія Олексійовича змінилася, ейфорія зникла. «Вони нічого не розуміють і навіть усвідомити не можуть, чого нам вдалося досягти, — у відчаї сказав він Боровому. — Я йду у відпустку».

Незрозуміло, з ким саме зустрічався Валерій Легасов після приїзду з Відня, однак не виникає жодних сумнівів: державні лідери на чолі з Горбачовим вважали, що вчений занадто розширив рамки так званої «гласності». Ще на засіданні Політбюро 3 липня Михайло Горбачов говорив своїм колегам таке: «Не може бути ніяких інтересів, які б змусили нас приховати правду. Наш обов’язок перед людством — представити вичерпні висновки». Однак уже на початку жовтня Генеральний секретар міг полегшено видихнути. Не без задоволення він поінформував Політбюро, що «після зустрічі країн — учасниць МАГАТЕ Чорнобиль перестав бути активною складовою антирадянської пропаганди». Валерій Легасов забезпечив важливу пропагандистську перемогу режиму, однак партійна верхівка цього не оцінила. Відповідальність перед людством, очевидно, не передбачала потреби інформувати світову громадськість про все, що Політбюро знало відносно аварії.

Багато хто очікував, що 1 вересня 1986 року, в день свого п’ятдесятиріччя, за свою роботу в Чорнобилі Валерій Легасов буде удостоєний звання Героя Радянського Союзу, найвищої державної нагороди. Але як і в ситуації із званням Героя Соціалістичної Праці, Легасова обійшли. Натомість, йому вручили наручний годинник радянського виробництва — неприхована образа з огляду на тодішні очікування його та інших. Очевидно, Легасов не мав практично ніякої підтримки на верхівці радянської піраміди влади. Учений міг небезпідставно вважати, що його зрадили: як виявилося тепер, він підтримав політичних лідерів, виступивши проти своєї наукової установи і галузі, лише для того, щоб бути засудженими обома сторонами, — засудженим за публічні слова про причини Чорнобильської катастрофи, які, на думку самого Легасова, не відкривали світові всю правду.

*

Поговорювали, що проти вручення державної нагороди Валерію Легасову виступав Юхим Славський, який й досі очолював свою ядерну імперію. Якщо так було насправді, та «перемога» стала останньою для Славського. Уже восени хмари почали згущуватися й над його головою. Найближчого союзника Славського — Анатолія Александрова було знято з посади президента Академії наук у жовтні (не ухиляючись від своєї відповідальності за те, що сталося в Чорнобилі, він ініціював свою відставку ще на засіданні Політбюро в липні). Зі свого боку, Славський, який ніколи не визнавав цих звинувачень, був змушений залишити свою посаду на чолі колосального міністерства вже наступного місяця.

Урядова комісія підтвердила готовність саркофага 30 листопада. Кілька днів перед тим, під час візиту Юхима Славського на будівельний майданчик Чорнобильської АЕС, міністр середнього машинобудування отримав дзвінок від Голови Ради Міністрів Миколи Рижкова, який попросив Славського прилетіти в Москву наступного дня. Ще один день Рижков накинув, коли Славський зауважив, що нараз дуже зайнятий контролем завершального етапу будівництва саркофага. «Вони щось задумали», — сказав Славський підлеглому, який став свідком телефонної розмови міністра з Рижковим.

Зустріч у Москві тривала три години. Рижков запевнив Славського, що задоволений його роботою, але з огляду на вік Юхима Павловича тому буде краще піти у відставку. Сповнений бажання увійти в історію, залишаючись у кріслі міністра до ста років, Славський до останнього заперечував. Залишаючи кабінет Рижкова, він попросив секретаря дати йому аркуш паперу, на якому звичним для себе синім олівцем написав: «Прошу звільнити