Книги Українською Мовою » 💙 Сучасна проза » Жінка у вікні 📚 - Українською

Читати книгу - "Жінка у вікні"

В нашій бібліотеці можна безкоштовно в повній версії читати книгу онлайн українською мовою "Жінка у вікні" автора А. Дж. Фінн. Жанр книги: 💙 Сучасна проза. Наш веб сайт ReadUkrainianBooks.com дає можливість читати повні версії улюблених книг на Вашому гаджеті (IPhone, Android) або комп’ютері абсолютно безкоштовно, без реєстрації та СМС. Також маєте можливість завантажити книги на свій гаджет у форматі PDF, EPUB, FB2. Файли електронних книг - це цифрові файли, які призначені для перегляду на спеціальних пристроях, що відомі як читальні пристрої для електронних книг.

Шрифт:

-
+

Інтервал:

-
+

Добавити в закладку:

Добавити
1 ... 75 76 77 ... 88
Перейти на сторінку:
вечора хтось повідомив про порушення спокою. Мої батьки це заперечували. А коли дізналися, що то були ви, вони зрозуміли, що тут ваше слово проти їхнього. Нашого. Ніхто ж її більше не бачив.

— Але її бачив Девід. Він провів… — я пробігаю по датах у своїй голові, — чотири ночі з нею.

— Ми про це дізналися пізніше. Коли переглянули її телефон, щоб дізнатися, з ким вона могла розмовляти. І тато сказав, що все одно ніхто не слухатиме чоловіка, який живе у підвалі. Тому вийшло, що їхнє слово проти вашого. І тато сказав, що ви… — він затинається.

— Що я що?

Він ковтає слину.

— Що ви неврівноважена і забагато п’єте.

Я не відповідаю. Я чую зливу, що залповим вогнем розстрілює шибки.

— Тоді ми ще не знали про вашу сім’ю.

Заплющую очі й починаю рахувати. Один. Два.

На «три» Ітан знову говорить здавленим голосом.

— Я так довго беріг усі ці таємниці від усіх. Я більше так не можу.

Я розплющую очі. В сутінках вітальні, в тендітному світлі торшера він схожий на янгола.

— Нам потрібно розповісти усе поліції.

Він нахиляється вперед, обіймаючи коліна. Тоді випрямляється, заглядає мені в очі, відвертається.

— Ітане.

— Я знаю, — ледь чутно.

Позаду мене лунає зойк. Я обертаюся на місці. За нами сідає Панч, схиливши голову набік. Він знову нявчить.

— А от і він, — Ітан тягнеться руками за диван, але кіт задкує до кухні. — Здається, я йому більше не подобаюсь, — м’яко каже хлопець.

— Послухай. — Я прокашлююсь. — Це дуже, дуже серйозно. Я подзвоню детективу Литтлу та попрошу його прийти, щоб ти розповів йому те, що тільки-но розповів мені.

— Можна, я скажу їм? Спочатку?

Я хмурнію.

— Розкажеш кому? Твоїм…

— Моїй мамі. І татові.

— Ні, — кажу я, хитаючи головою. — Ми…

— Ну будь ласка. Будь ласка! — його голос проломлюється, як гребля.

— Ітане, ми…

— Будь ласка! Будь ласка! — він майже переходить на крик. Я уважніше розглядаю його: очі сльозяться, шкіра вкрита плямами. Він трохи навіжений від паніки. Дати йому викричатися?

Та він знову говорить мокрим потоком слів:

— Вона зробила це заради мене. — Його очі повні сліз. — Вона зробила це заради мене. Я не… Я не можу так із нею. Після того, що вона зробила заради мене.

Моє дихання прискорюється.

— Я…

— А хіба не буде для них краще, якщо вони самі зізнаються? — питає він.

Я думаю над цим. Краще для них, отже, краще для нього. Але…

— Вони почали втрачати самовладання над собою, відколи все те трапилось. Вони справді скаженіють. — На його верхній губі виблискують піт і соплі. Він витирається. — Тато казав мамі, що їм треба піти в поліцію. Вони послухають мене.

— Я не…

— Вони послухають, — твердо киває, глибоко дихає. — Якщо я скажу, що я вам розповів, і ви звернетеся до поліції, якщо вони цього не зроблять.

— Ти впевнений… що можеш довіряти своїй матері? Що Алістер не нападе на тебе? Що вони не прийдуть по мене?

— Ви можете просто почекати, поки я піду й поговорю з ними? Я не можу… Якщо я дозволю поліції прийти і забрати їх зараз, я не… — він переводить погляд на руки. — Я просто так не можу. Я не знаю, як… житиму потім із цим, — його голос знову погучнішав, — якщо спочатку не дам їм шансу… допомогти самим собі. — Він ледве говорить. — Вона моя мама.

Це він про Джейн.

Ніщо з мого досвіду не підготувало мене до такого. Я думаю про Веслі, про те, що порадив би він. Думай сама, Фокс.

Чи можу я дозволити йому повернутися в той будинок? До тих людей?

Та чи можу я приректи його на довічне почуття вини? Я знаю, як це; знаю той невпинний біль, його постійне дзижчання. Я не хочу, щоб він так почувався.

— Добре, — кажу я.

Він кліпає.

— Добре?

— Так. Розкажи їм.

Тепер він лупає на мене очима, ніби не вірить своїм вухам. Через якусь мить він повертається до нормального стану.

— Дякую.

— Прошу тебе, будь дуже обережним.

— Звичайно. — Ітан починає підводитись.

— Що ти їм скажеш?

Знову сідає, вологе зітхання виривається з його горла.

— Я думаю… скажу, що… ну, ви розумієте. Що у вас є докази. — Він киває. — Я скажу правду. Я розповів вам, що трапилось, і ви сказали, що нам треба піти в поліцію. — Його голос знову напинається. — До того, як це зробите ви. — Потирає очі. — Як думаєте, що з ними буде?

Я міркую над цим, уважно добираю відповідь.

— Це… думаю, поліція зрозуміє, що твої батьки були стурбовані, що вона… що Кеті фактично переслідувала вас. І це, радше, було порушенням того, на що вона погодилась, коли тебе всиновили. — Ітан повільно киває. — І, — додаю я, — вони візьмуть до уваги те, що це трапилося під час суперечки.

Він закушує губу.

— Це буде нелегко.

Опускає очі.

— Ні, — видихає він. Тоді дивиться на мене таким твердим поглядом, що я аж відсуваюся. — Дякую вам.

— Ну, я….

— Справді. — Він ковтає. — Дякую вам.

Я киваю.

— Телефон у тебе з собою, так?

Він поплескує по кишені пальта.

— Так.

— Подзвони мені, якщо… Просто дай мені знати, що все добре.

— Добре. — Ітан знову підводиться. І я слідом за ним.

— Ітане…

Він обертається.

— Я мушу знати: твій батько.

Він розглядає мене.

— Він… Він приходив до мене додому тієї ночі?

Супиться.

— Так. Минулої ночі. Я думав…

— Ні, я маю на увазі минулого тижня.

Ітан не відповідає.

— Тому що мені сказали, що я науявляла, що щось відбувалося у вашому будинку, а тепер я знаю, що це справді було. І мені сказали, що я зробила малюнок, якого не малювала. І я хочу… я мушу знати, хто зробив ту фотографію. Тому що… — я чую, як тремтить мій голос. — Я справді не хочу, щоб виявилося, що це була я.

Шепіт.

— Я не знаю, — каже Ітан. — Як би він проник усередину?

На це я не можу відповісти.

Ми разом підходимо до дверей. Він вже тягнеться до ручки, коли я обхоплюю його, міцно стискаю в обіймах.

— Бережи себе, — шепочу я.

Якусь мить ми так і стоїмо там, поки дощ обпльовує вікна, а зовні сичить вітер.

Він відступає від мене, сумно усміхаючись. А тоді виходить.

94

Я розсуваю жалюзі, дивлюся, як Ітан підіймається сходами, вставляє ключ у замок. Він відчиняє двері; коли вони зачиняються, хлопець зникає.

Чи правильно я зробила,

1 ... 75 76 77 ... 88
Перейти на сторінку:

 Увага!

Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Жінка у вікні», після закриття браузера.

Коментарі та відгуки (0) до книги "Жінка у вікні"