Читати книгу - "Джозеф Антон"

справжнім життям й почувалася так, ніби «життя минає намарно», розладнувалися її авторські тури через її зв’язок з ним, — стала трохи веселішою, ніж зазвичай, і він уже не питав себе, навіщо відновлював з нею стосунки. Як тільки вони назавжди покинули Літтл-Бардвід і повернулися на Ермітаж-лейн, його навідав містер Ґрінап і сказав, що вони не допустять його виступу в Інституті сучасного мистецтва. Прозвучало слово «допустять», яке, так само як і його побратим «дозволять», перетворювало його з «клієнта» на бранця. Поліція повідомила Інститут сучасних мистецтв про свою неспроможність ґарантувати безпеку під час заходу за його участи. Виступ з лекцією, казав Ґрінап, став би з його боку безвідповідальним і егоїстичним кроком, а поліція Лондона не збирається потурати йому в цій необачній затії.

Вочевидь, повідомлення поліції таки добряче настрахало людей з Інституту сучасних мистецтв. Хоча він їм і казав, що готовий прийти й виступати без охорони, їх це не влаштовувало й дуже лякало. Зрештою, мусив відмовитися від виступу. Відтак запропонував виступити комусь іншому від його імени, і вони з полегшенням пристали на таку пропозицію. Зателефонував Гарольдові Пінтеру. Пояснив ситуацію й суть свого прохання. Без найменшого вагання і з притаманним йому багатослів’ям він відповів: «Гаразд». Він зміг завітати до будинку Гарольда й Антонії Фрейзер під кінець січня, й наступного дня, натхненний їхнім ентузіазмом, відвагою і рішучістю, працював упродовж чотирнадцяти годин без перепочинку й завершив остаточну версію «Ніщо не священне?». На Ермітаж-лейн прибув Ґіллон; оскільки помешкання знайшла Косіма Сомерсет, а «прикривав» його як «наймач» літературний агент Ґіллон, поліція дозволила йому там бувати й після звичної «хімчистки» таки привезла його на місце, і він сидів у похмурому бежевому майже без меблів будинку, переглядаючи лекцію для Інституту сучасного мистецтва, а також есей «Від щирого серця» — explication de texte[109] «Сатанинських віршів» — своєрідний посібник для розуміння роману та його автора, що мав з’явитися однією публікаціє на сім тисяч слів у новій «Індепендент он сан-дей». Ґіллон забрав із собою обидві речі й передав Гарольдові текст виступу в Інституті сучасного мистецтва. Настав час поновлювати роботу над «Гаруном».

Есей «Від щирого серця» з’вився в неділю 4 лютого 1990 року. Заступник міністра закордонних справ у парламенті Вільям Волдґрейв зателефонував Гарольдові Пінтеру і сказав, що після прочитання есею в нього на очі навіть навернулися сльози. Перша мусульманська реакція була передбачувано неґативною, проте він зауважив, можливо безпідставно, певну зміну в тоні висловлювань Шаббіра Ахтара і його нерозлийводи Таріка Модуда. Була також погана новина: родини британських заручників у Лівані планували виступити із заявою проти видання «Віршів» у м’якій обкладинці. Тоді у вівторок 6 лютого Гарольд в Інституті сучасних мистецтв прочитав його лекцію «Ніщо не священне?». Виступ у відеозапису транслювали на каналі Бі-бі-сі в рамках передачі «Пізно ввечері». Відчув величезне полегшення. Він таки сказав своє слово. Буря вирувала впродовж року, і він уже думав, що має надто слабкий голос, аби його почули серед інших голосів, які ревли з усіх куточків земної кулі, серед завивання вітрів фанатизму й історії. Проте він помилився. У щоденнику записав: «Реакція на «ВЩС» і «ННС?» піднесла мені настрій надзвичайно. Скидається на те, що відбуваються реальні зрушення. Звинувачення в усіх гріхах відходять на задній план, і нападники, здається, збентежені». Телефонували друзі й казали, що в Інституті сучасних мистецтв панувала атмосфера «доброзичливости», «збудження», «зворушення». Проте Маріан вважала інакше. На її думку, атмосфера була «стерильною». Й додала, що відчула певну «неприязнь» до себе.

За три дні після прочитання лекції на честь Ріда аятола Хаменеї на п’ятничній молитві поновив смертний вирок іранського духовенства. Тепер уже виявлялася певна тенденція в однорічній «справі Рушді»: з’являвся деякий просвіток у хмарах, наставала мить сподівання, а за нею йшов удар, від якого аж нудило — починалася нова ескалація, відбувалося повернення до старого. «Ну нічого, — написав він розмашисто в щоденнику, — вони ще своє отримають».

З тіні на осоння вільною людиною вийшов Нельсон Манд ела — ще одна миттєвість дзвінкої радости після дванадцяти місяців кошмарів і неприємних здивувань. Дивився на вихід Мандели з його довгої невидимости й розумів, наскільки менше він пережив порівняно з ним. Годі, сказав він собі. До роботи.

Знову настав день святого Валентина. Зателефонувала Клариса й милим голосом побажала йому всього найкращого з нагоди річниці. Зателефонував Гарольд. Він зустрічався в Празі з новим президентом Чехії, драматургом і поборником людських прав Вацлавом Гавелом, і «першим, про кого він запитав, був ти. Хоче серйозно взятися за справу». Знову лунали погрози: від спікера меджлісу -іранського парламенту — Мегді Каррубі (за двадцять років, дивна річ, він стане лідером опозиції до президента Агмедінежада разом з Мір-Гуссейном Муссаві, ще одним великим ентузіастом фетви) і «виконувача обов’язків головнокомандувача» Іранських стражів революції. Верховний суддя Ірану аятола Язді заявив, що геть на всіх «спроможних» мусульман покладається обов’язок виконання погрози, а в Лондоні садовий ґном потирав руки, зібравши величезне збіговисько на «підтримку» погрози, проте обмовився, що її виконання «не має нічого спільного з британськими мусульманами». Це вимальовувалась якась нова лінія. Ліакат Гусейн з Бредфордської ради мечетей заявив, що «Ніщо не священне?» — це «рекламний трюк», і Рушді немає жодної потреби ховатися, бо йому не загрожують британські мусульмани, а ховається він тільки для того, — як вважав Хусейн, — щоб розбурхати громадську думку й заробити побільше грошей.

Редакційна стаття у «Нью-Йорк таймс» піддала критиці видавців і політиків за їхню нерішучість і крутійство, підтримала його у «справі захисту права кожного письменника на публікацію книжок, що порушить незручні питання й відкривають двері для допитливого розуму». З наростанням тиску такі слова співчуття важили дуже багато.

Британські мусульмани намагалися звинуватити його у богохульстві й відповідно до закону про громадський порядок притягти до відповідальности. Джеффрі Робертсон оспорив цей позов, указавши, що наслідки насильства — це моральна відповідальність тих, хто вчинив насильницькі дії; якщо хтось убив людей, то вина лягає на вбивць людей, а не на письменника з далекої країни. Справі мусульман нітрохи не допомогло також і те, що на третій день судового розгляду суддя почав одержувати листи з погрозами. Як підсумок, жодна із законодавчих нападок не увінчалася успіхом. Це викликало «лють» серед мусульманських лідерів, а «Ісламська партія Великобританії» зайшла так далеко, що закликала зняти фетву з огляду на неосудність автора, бо в час написання роману він перебував у стані «божевілля», принагідно пославшись на «свідчення» — опубліковане в пресі твердження директора психіатричного притулку