Читати книгу - "Лабіринт духів"

– Розказуйте, що привело вас до мене, – звернувся до своїх гостей адвокат.

Він усівся на край свого столу й дивився на них із сумішшю цікавості й скептицизму. Бріанс, може, й був небайдужим до безнадійних справ, але дурником він не здавався. Варґас виступив наперед і вказав на Алісію.

– Якщо не заперечуєте, нехай моя дружина сама розповість вам про нашу справу: в нашій родині вона голова.

– Як бажаєте.

– Мені записувати, доне Фернандо? – запропонувала Пурі, що спостерігала за ними з порога.

– Не треба. Іди краще розберися з переїздом. Там заблокували вулицю коробками, і пікап не може під’їхати.

Пурі розчаровано кивнула й пішла виконувати доручення.

– Отже, я вас слухаю… – повернувся до розмови Бріанс, – чи то пак вашу дружину, яка у вашій родині голова…

Дещо глузливий тон адвоката змусив Алісію замислитися, чи Ґуставо Барсело, книгар, із яким вона мала зустріч у «Гуртку верхової їзди», часом не попередив Бріанса про її можливий візит.

– Сеньйоре Бріанс, – почала вона. – Тітка мого чоловіка Хайме нещодавно переставилася й лишила нам у спадок зібрання бібліотечних творів, серед яких є вельми цінні примірники.

– Прийміть мої співчуття. Мабуть, вам потрібна допомога з виконанням заповіту чи…

– Ми звернулися до вас через те, що серед цієї колекції є книжка автора на ім’я Віктор Маташ. Це одна з частин циклу, опублікованого в Барселоні в тридцятих роках.

– «Лабіринт духів», – доказав Бріанс.

– Саме так. Ми дізналися, що ви заступаєте інтереси колекціонера, неабияк зацікавленого в придбанні творів цього автора, і саме тому вирішили…

– Я зрозумів, – урвав її Бріанс, полишаючи край столу, щоби всістися у фотель.

– Можливо, ви були б такі люб’язні сконтактувати нас із вашим клієнтом або ж, якщо хочете, надати нам інформацію, щоб ми самі…

Бріанс кивнув, радше сам собі, ніж у відповідь на пропозиції Алісії.

– На жаль, я цього зробити не можу.

– Перепрошую?

– Я не можу ані надати вам інформацію, ані сконтактувати вас із моїм клієнтом.

Алісія покірливо всміхнулася.

– А можна поцікавитися чому?

– Тому що я його не знаю.

– Вибачте, але я не розумію.

Бріанс відкинувся на спинку фотеля і сплів руки на грудях, потираючи великими пальцями.

– Моє спілкування з цим клієнтом відбувається виключно через листування. Я ніколи з ним не зустрічався й навіть не знаю, як його звати. Як то зазвичай буває з колекціонерами, вони воліють зберігати анонімність.

– Навіть зі своїм власним адвокатом?

Бріанс холодно всміхнувся і стенув плечима.

– Але ж він оплачує ваші послуги, хіба ні? – втрутився Варґас.

– Навіть якщо ви з ним спілкуєтеся тільки за допомогою пошти, принаймні ви мали б знати ім’я та адресу, на яку надсилаєте листи, – припустила Алісія.

– Листування відбувається через поштове відділення, номер якого, певна річ, я не можу вам повідомити з причини конфіденційності. Як не можу надати вам ім’я секретаря, що веде листування, позаяк я не вповноважений викривати інформацію про своїх клієнтів, яку вони самі не бажають робити публічною. Це лише проста формальність, але зрозумійте, що я мушу її поважати.

– Ми розуміємо. І все ж: як тоді вам вдається купляти чи діставати книжки для колекції вашого клієнта, якщо немає жодного способу зв’язатися з ним напрямки, щоб запропонувати книжку?

– Повірте мені, сеньйоро – Валькарсель? – якщо мій клієнт зацікавлений у придбанні примірника, який він може собі дозволити, то саме він повідомляє мені про це. Я лише посередник.

Алісія і Варґас перезирнулися.

– Що ж, – промовив поліціянт. – Вочевидь, ми помилилися, кохана.

Бріанс підвівся й, обійшовши стіл, простягнув руку з теплою усмішкою та очевидним натяком на прощання.

– Мені дуже шкода, що не можу вам нічим допомогти, і мушу попросити у вас вибачення за стан свого кабінету. Ми саме переїжджаємо, і я не чекав сьогодні клієнтів…

Алісія з Варґасом потиснули йому руку й дозволили провести себе до виходу. Бріанс ішов попереду, перестрибуючи через перешкоди й розчищаючи гостям дорогу.

– Якщо дозволите, я дам вам безкорисливу пораду. На вашому місці я скористався би послугами хорошого книгаря-комісіонера, який міг би пустити чутку. Якщо ви маєте справжнього Маташа, покупців вам не забракне.

– А можете порекомендувати когось?

– Барсело, що мешкає поряд із Королівською площею, або «Семпере й сини» на вулиці Святої Анни. Або Коста з Віку. Ці троє найкращі.

– Ми так і вчинимо. Дуже вам вдячні.

– Нема за що.

Алісія, спускаючись сходами, не обізвалася ні словом. Варґас ішов за нею на розумній відстані. Опинившись у під’їзді, дівчина затрималася, щоб оглянути стоси коробок, які поскладали там носії.

– Що тепер? – запитав Варґас.

– Тепер чекаємо, – відказала вона.

– Чекаємо на що?

– На крок Бріанса.

Алісія опустилася перед однією з запечатаних коробок. Роззирнувшись і переконавшись, що на обрії нікого нема, вона здерла з коробки наліпку й заховала її до сумочки.

– Можна дізнатися, що ти робиш? – запитав Варґас.

Алісія вийшла на вулицю, нічого не відповівши. Вийшовши за нею, Варґас на свій подив побачив, що вона прямує до бару на розі. Маріано, власник забігайлівки і співець ранкових «мадленок», що досі, озброєний шваброю, наводив блиск на бруківці, здавалося, здивувався чи не більше від Варґаса, помітивши, що Алісія підходить до його закладу. Він миттю покинув своє знаряддя праці, приставивши його до стіни, і поспішив за дівчиною, ретельно витираючи руки об ганчірку, що звисала з його пояса. Варґас, зітхнувши, пішов за ними.

– Філіжаночку кави з молоком і «мадленки» для сеньйорити? – запропонував Маріано.

– Келих білого вина.

– О такій годині?

– А починаючи від котрої години у вас подають вино?

– Для вас – усі двадцять чотири години на добу. Лагідне «Пенедес» буде гаразд?

Алісія кивнула. Варґас усівся на сусідній табурет.

– Ти справді гадаєш, що твій план спрацює? – запитав він.

– Спиток – не збиток.

Маріано повернувся з келихом вина й тарілкою маслин за рахунок закладу.

– Пивка для кавальєро?

Варґас похитав головою, спостерігаючи, як Алісія з насолодою смакує своє вино. У геометрії її вуст, що торкалися скла, у формі блідого горла, що пульсувало з кожним ковтком, було щось таке, від чого день ставав світлішим. Дівчина помітила вираз його обличчя й запитально здійняла брову.

– Що?

– Нічого.

Алісія піднесла келих.

– Не схвалюєш?

– Боже борони.

Дівчина саме допивала вино, коли за скляними дверима промайнув силует адвоката Бріанса. Алісія і Варґас перезирнулися й, лишивши на барній