Читати книгу - "Ігри мажорів. "Сотий" ліцей, Діна Ареєва"

***

Я очікував почути все, що завгодно, тільки не це. Моя справжня мама — тітка Яна, про яку в родині не заведено згадувати. Про неї я знав лише, що це старша сестра матері і що вона померла. Давно. Сімнадцять років тому. 

Коли я народився...

— Чому... — спотикаюся на кожному слові, глибоко вдихаючи і видихаючи, — чому ви мені не розповіли, що тітка Яна... Яна... що вона моя мама? Кому потрібна була ця брехня? Що це змінило?

— Ми з твоїм дідом думали, що так буде краще, — глухо каже батько. Він знову відвертається до вікна і впирається в підвіконня. Ловлю себе на тому, що мені теж легше говорити правду, коли не дивлюся в очі. — Для нас усіх це виявилося шоком. У Янки було слабке серце, але вагітність протікала нормально, і ніхто не припускав, що воно не витримає навантаження. Катя спочатку носилася і няньчилася з тобою, і я повірив, що вона зуміє замінити тобі маму. Але її, як ти вже знаєш, вистачило ненадовго. 

— Ти справді такий ідіот, Топольський? — зі щирим здивуванням дивиться на нього моя тітка.

А мені, коли все стало на свої місця, раптом стає легше. Я сам до кінця не усвідомлював, як на мене тиснуло те, що я не потрібен власній матері.

— Я кохала твого батька, Нікіто, напевно з дитинства, — звертається вона тепер до мене. — Наші батьки були партнерами по бізнесу і часто обговорювали, що добре було б нас одружити. Янці знайшли вигідну партію, а мені батько пообіцяв, що я вийду заміж за Топольського. Але Андрій мене вперто не помічав. Я була для нього молодшою донькою батьківських друзів, молодшою сестрою однокласниці. І все. Дівки на ньому гронами висіли, він їх міняв пачками, мало не щотижня. І тільки я для нього була ніби в шапці-невидимці.

Вона говорить як у порожнечу, дивлячись перед собою, і так, наче батька тут немає.

— І ти вирішила мене підставити, — продовжує тато, впершись чолом об скло. — Влаштувала пастку.

— Я занадто кохала тебе, Андрію, — рівним голосом каже тітка. По ній і не скажеш, що йдеться про якісь почуття. — Мені набридло чекати, поки ти нагуляєшся.

— Зате я тебе не кохав, Катю, — втомлено відповідає батько, — ніколи. Може й хотів би покохати. Заради Нікіти. Але не зміг.

— Та ти й не намагався, — нарешті крізь байдужу маску прориваються живі емоції. Я в повному шоці, бо вперше в житті бачу на її обличчі неприховане страждання. — Якби ти мене хоч трохи любив, я б усе для тебе зробила. Я б народила тобі ще хоч десятеро дітей, але ти мене ніколи не хотів. Усіх, кого завгодно, тільки не мене. Ти навіть одружився з цією дурною куркою Янкою, тільки щоб не зі мною! Ти впирався до останнього. 

— Так, — батько люто тре долонями обличчя, — так і є, я одружився з Яною, щоб не одружуватися з тобою. От тільки не смій її ображати, тобі до неї як до Місяця. Вона була доброю дівчиною із золотим серцем, а ти егоїстична і злісна тварина. Ніколи не розумів, як у такій сім'ї, як ваша, могло народитися таке чудовисько.

— Ой? — примружується тітка, збентежити її, як завжди, неможливо. — Це я чудовисько? Хто б говорив! Тоді розкажи Нікіті правду, тільки всю, як вона є! Розкажи, ну?

Батько закриває руками обличчя, застигає, а потім хитає головою.

— Правду про тебе Янка говорила, що її молодшу сестру забрав злісний троль, а замість неї приніс тебе.

Тітка ще деякий час сидить, втупившись в одну точку, а потім різко піднімається з крісла.

— Піду я, Топольські, складу речі. Заяву на розлучення підпишу. Тобі, Нікіто, нема чого на мене ображатися. Матір'ю я тобі стати не змогла, але тіткою була цілком собі пристойною. Згоден?

Киваю на автоматі. Тут не посперечаєшся, вона часто мене прикривала перед батьком. Вона доходить до дверей і обертається.

— Знаєш приказку «Кому Бог не дав дітей, тому чорт послав племінників»? Так це про мене. І це не про покарання, якщо ти мене розумієш.

Дивно, але так. Я її розумію.

— Тобі краще було мені все розповісти, мамо... тітко Катю. Я б не жив стільки років з упевненістю, що мене не любить власна мати. 

Несподівано вона погоджується.

— Ти маєш рацію, вибач мені. Ми з твоїм батьком загралися в доньки-матері. Коли все вляжеться, думаю, ми з тобою зможемо потоваришувати. Заново.

І йде.

Ми обидва дивимося їй услід, а коли за нею зачиняються двері, я повертаюся до батька.

— Як так вийшло, тату? Чому вона назвала тебе чудовиськом?

***

Андрій

Топольський дивився в очі сина і бачив себе. На скільки він тоді був старшим? На мізер. На вшиві кілька років. І Нікіта зараз набагато ближчий до того, тодішнього Андрія, ніж до Андрія нинішнього.

Ось тільки він кращий за нього, Топольський у цьому не сумнівався. Він не міг пояснити, але був твердо переконаний, що якби тоді на його місці опинився його син, він зумів би зупинитися сам і зупинити інших.

І як йому тепер усе це розповісти? Як вилити на голову сімнадцятирічного хлопця все те лайно, яке стільки років накопичувалося в його душі? Як зважитися ось так узяти і знищити себе в очах сина? Для якого батько — Андрій знав абсолютно точно — авторитет і предмет гордості. Нехай і бумер...