Читати книгу - "Ігри мажорів. "Сотий" ліцей, Діна Ареєва"

Нікіта

Батько міряє широкими кроками кімнату від стінки до стінки, поглядаючи то на годинник, то на двері.

— Ти можеш не тягнути кота за яйця, а прямо пояснити, що тобі від нас із матір'ю потрібно? — він зупиняється, суне руки в кишені й роздратовано на мене дивиться. 

Я сиджу в кріслі, вчепившись у підлокітники, і вперто відповідаю:

— Мені потрібно з вами поговорити. З обома. Почекаємо, поки прийде... мама, — на останньому слові осікаюся і сиплю, бо досі не можу перетравити цю інфу.

Моя мама не моя мама. Ось звідки ця її вічна холодність і відстороненість. Навіть коли я був маленьким, вона жила своїм життям. Скільки себе пам'ятаю, мною завжди опікувався батько. І я ще думав, що я йому нерідний?

— Синку, — він сідає переді мною навпочіпки, впираючись руками в коліна, — у мене ж нерви ні до біса. Пожалій свого старого татка. 

Дивлюся на його напружене обличчя, на рідні очі, в яких миготить справжня тривога, і гарячково ковтаю клубок, що підкотився до горла. Що б я робив, якби він виявився не моїм? Напевно, одразу б помер.

Не вистачало зараз почати пускати соплі. Востаннє я плакав, напевно, у першому класі. Якщо не в садочку. Відвертаюся і часто кліпаю, щоб він нічого не помітив. 

— Скажи, я скоро стану дідом? — обережно видає батько, і я навіть підводжуся в кріслі.

— Що-о-о? 

Він полегшено видихає.

— Ні? Фух, слава Богу! Чесно кажучи, я був упевнений, що так. А мені поки зарано, занадто молодий. Решту ми переживемо.

— Ти визначся, тату, надто молодий чи старий, — фиркаю, і він сміється.

— Тож дивлячись для чого, сину. Для онуків молодий, для душевних мук застарий.

Відчиняються двері, і ми обидва замовкаємо. Мама — чи ні, та, яку я вважав матір'ю, — входить і мовчки сідає в крісло навпроти. Кладе руки на підлокітники і віддзеркалює мою позу, відкидаючись на спинку.

У кімнаті чути легкий запах алкоголю, і в мене все одно стискається серце. Навіть якщо вона не моя мати, я не хочу, щоб вона спивалася. А останнім часом став помічати її з келихом дедалі частіше й частіше. І ненавидів за це батька, бо вважав його винним.

Ми всі троє мовчимо. Я і вона не зводимо одне з одного свердлувального погляду, а батько спостерігає за нами, дивлячись на кожного по черзі.

— Ну і, — не витримує він, — я можу, нарешті, дізнатися причину цих несанкціонованих зборів?

— А ти що, ще не здогадався, Топольський? — мати дивиться на нього як на камін, що зненацька заговорив. — Твій син дізнався те, про що ти повинен був сам давно йому розповісти.

Більше не бачу сенсу нагнітати, атмосфера і так досить напружена. Мовчки дістаю з-за крісла папку з заключенням і знайденим у сейфі уривком листа, і простягаю батькові.

Батько відходить до вікна, відкриває папку. Поки він здивовано роздивляється уривок, я дивлюся на матір, а вона теж дивиться впритул, не відводячи погляд. Витримана вона в мене... хто?

Батько переглядає висновок, піднімає очі й дивиться поверх папки.

— У якому підвалі ти робив цей тест? Ти знаєш, що за таке передбачена стаття, і я можу їх засудити?

— Не в підвалі, — відповідаю, ковтаючи і переводячи подих, — а де, не скажу. Це лабораторія. Висновок не на бланку і без печаток, бо я не можу взяти вас за руку і відвести на тест. Але я маю право знати правду.

— Яку правду? — батько відкладає папку, повертається спиною і впирається руками в підвіконня. — Що ти хочеш знати, Ніку?

— Тут написано, зі зразком номер один у мене стовідсоткова спорідненість. Це з тобою, тату. А зі зразком номер два, — прокашлююся, — індекс спорідненості підвищений. Хто ти, якщо ти не моя мати? Чому ви мені все життя брехали? І де моя справжня...

Голос зривається, і я замовкаю, щоб не облажатися остаточно. 

— Ну чого ти мовчиш, Топольський? — моя не-мама дивиться на батька, випроставшись у кріслі, і в її голосі чується задоволення. — Розкажи синові правду. Він просить.

— Навіщо ти мені душу вивертаєш, Катю? — неголосно відповідає батько, не обертаючись. — Тобі мало, чи що?

— Мені? — піднімає моя несправжня мати красиві брови. — Хіба це не ти зіпсував мені життя?

— А хіба ми тут говоримо про тебе? — батько розвертається, і в його голосі знову з'являються роздратовані нотки. Так завжди, коли вони починають сваритися. — Тут йдеться про Нікіту, який тобі теж не чужий. Хоч ти так і не змогла його полюбити. Утім, нічого дивного, ти завжди думала тільки про себе. Нікіто, — він повертається до мене, — що б ти зараз не почув, я хочу, щоб ти не сумнівався — ти найкраще, що зі мною трапилося в цьому житті. Я тебе завжди любив і буду любити.

— Я, — знову мій голос зривається, — я знаю, тату...

— Годі вам, Топольські, — примирливо каже Вона, — досить драматизувати! — і звертається до мене: — Це правда, Нікіто, я тобі не чужа. Твій тест не обдурив, у нас найвищий рівень спорідненості. Я твоя тітка, рідна. Твоя мама — моя старша сестра. Вона померла одразу, як ти народився.