Читати книгу - "Око ґолема, Джонатан Страуд"

— Оце вже шкода! — обізвався чийсь глухий голос.

29

Звідки він тут узявся, Натаніель не міг зрозуміти. Жоден із зовнішніх магічних захистів не було потривожено, й ніхто — ні Натаніель, ні Кавка, ні навіть Бартімеус — не чув, як він увійшов до будинку. Проте він був тут і стояв, легковажно притулившись до драбини, що вела на горище, і згорнувши на грудях руки.

Натаніель роззявив рота. Звідти не вилетіло ні слова, хіба що зляканий зойк: він упізнав цю людину.

Бородатий найманець! Убивця, що працював на Саймона Лавлейса!

Два роки тому, після сутички в Гедлгем-Голлі, найманцеві пощастило втекти. Урядові агенти полювали на нього всюди — на землі і в небі, в Британії і по всій Європі, та все було марно — він пропав. З часом поліція здалася, справу було закрито й пошуки припинено. Однак Натаніель нічого не забув. У його пам’яті навіки закарбувався образ найманця, що виступає з темряви кабінету Лавлейса з Амулетом Самарканда в руках, у плащі, заляпаному кров’ю вбитої людини. Цей образ багато років нависав над душею хлопця, мов хмара.

І тепер убивця стояв за два метри від нього, по черзі оглядаючи всіх холодними очима.

Як і раніше, він випромінював злобу. Він був високий і дужий, синьоокий, з густими бровами. Бороду він трохи підстриг, зате його чорне волосся подовшало й тепер сягало шиї. Одягнений він був у все чорне — простору сорочку, теплий кітель, штани, що пухирилися вище колін, і високі ботфорти. Його зухвала впевненість приголомшила Натаніеля, мов удар кулака. Хлопець тут-таки зрозумів, який він сам безпорадний, які безсилі його руки...

— Не треба знайомити нас, Кавко, — сказав бородань. Він говорив чітким, повільним басом. — Ми втрьох уже давно один одного знаємо.

Старий сумно зітхнув: що він хотів цим сказати, ніхто не зрозумів.

— Це будь-що неможливо. Я не знаю ваших імен.

— Річ тут не в іменах!

Якщо джин і злякався, то нічим цього не виказав:

— Як я бачу, ви повернули собі чоботи.

Густі брови насупилися:

— Я ж казав, що ти за це заплатиш! Отепер і заплатиш. І ти, й хлопчисько.

Натаніель, геть спантеличений з переляку, тим часом сидів на Кавчиному столі. Але тепер він опанував себе — і, силкуючись зберегти хоч крихти гідності, підхопився й взявся в боки.

— Вас заарештованої — суворо промовив він, дивлячись в очі найманцеві.

Убивця відповів йому таким байдужим поглядом, що Натаніель ніби всох і поменшав перед його очима. Хлопчина сердито кахикнув:

— Ви чули, що я сказав?

Убивця ворухнув рукою — так стрімко, що Натаніель ледве це помітив, — і в ній з’явився меч. Бородань ліниво показав мечем на хлопця:

—А де твоя зброя, дитинко?

Натаніель зухвало випнув підборіддя й через плече тицьнув великим пальцем у Бартімеуса:

— Ось! Це африт, що слухається тільки мене. Ще одне слово — і він роздере тебе на шматки!

Джин ніби трохи розгубився:

— Е-е... так, — непевно відповів він. — Це правда.

З-під бороди блиснула крижана посмішка:

— Це та сама істота, що була з тобою раніше. Тоді їй не вдалося мене вбити. Чому ти гадаєш, ніби їй це вдасться зараз?

—Уміння приходить із досвідом, — обізвався джин.

— І справді! — ще один невловимий порух, і в другій руці найманця з’явився металевий зигзагоподібний диск. — У мене великий досвід роботи з цією зброєю. Вона розітне твою сутність і знову повернеться до моєї простягнутої руки.

— У тебе тоді й руки вже не залишиться! — відказав Натаніель. — Мій африт прудкий, як кобра! Він уб’є тебе, перш ніж ти кинеш цю штучку!

Він оглянув джина і найманця. Його слова, здавалося, не дуже переконали ні того, ні другого.

— Я спритніший за будь-якого демона! — відповів найманець.

— Та невже? — не повірив Натаніель. — Ану, спробуй його випередити!

Бартімеус хутко підняв руку:

— Агов, послухайте!..

— Покажи йому, як ти вмієш кидати диск!

— Можливо, так я й зроблю.

— Тоді подивишся, що з тобою буде!

— Годі вже! — втрутився джин. — Сперечайтеся скільки завгодно, тільки мене, будь ласка, сюди не вплутуйте. Побийтеся краще навкулачки чи поміряйтеся м’язами! Заодно й заспокоїтеся.

Натаніель не звернув на нього уваги.

— Бартімеусе, — почав він, — я велю тобі...

Цієї миті сталося дещо несподіване. Кавка підхопився.

— Залишайся на місці! — найманець перевів погляд на старого, й вістря меча обернулося туди ж.

Кавка ніби й не чув його. Він трохи постояв, хитаючись, а потім задріботів захаращеною паперами підлогою. Пергаменти тріщали під його босими ногами. Кількома кроками він дістався до стола. Кощаві руки несподівано хутко витягли рукопис ґолема з ослаблих Натаніелевих пальців. Тулячи пергамент до грудей, чарівник відсахнувся.

Найманець заніс руку, ніби збираючись кинути диск, аж тут зупинився.

— Поклади його на місце, Кавко! — гаркнув він. — Подумай про свою родину! Про Мію!

Кавка примружив очі й захитався. Тоді поглянув на стелю:

— Мія? Її я втратив навіки...

— Допиши зараз цей рукопис, і завтра ти побачиш її. Присягаюся!

Очі чарівника розплющились—тьмяні, але свідомі.

— Що мені до того? На світанку я помру. Мої життєві сили всохли.

Обличчям найманця промайнула шалена лють. Він був не з тих людей, хто полюбляє торгуватися.

— Мій наймач запевнив мене, що вони живі і здорові, — сказав він. — Ми можемо вже зараз звільнити їх, і вранці вони будуть у Празі. Подумай як слід: невже тобі хочеться змарнувати всю свою працю?

Натаніель позирнув на джина. Той потихеньку бокував. Найманець, схоже, цього не помічав. Натаніель вирішив відвернути його увагу й кахикнув.

— Не слухай його, Кавко! Він бреше! — сказав він.

Найманець глянув на хлопця:

— Мене вкрай розсердило те, що тебе не схопили сьогодні на площі. Я дав поліції найдокладніші настанови, та вони все одно проґавили. Слід було самому розібратися з тобою.

— Ти