Читати книгу - "Рід Добрянських. Генеалогія і спогади, Леонід Добрянський"

Все це добре, є Конституція, яка гарантує всім громадянам Радянського Союзу право на освіту, але не для всіх. Коли я спробував здати екзамени до лісного інституту, мені сказали, що довідку № 284 мені не дадуть, бо у них є наказ міністра охорони здоров'я й міністра вищої освіти - якщо з руками не в порядку, то не давати такої довідки. Куди я тільки не писав, куди не звертався - навіть звертався до цієї наволочі, Поскрьюбишева; був такий холуй у Сталіна, він якраз завідував відділом скарг. Відповів мені, що постанова правильна. Я порвав цю його відповідь, а потім пожалів, що порвав: можна було, коли я скінчив інститут з відзнакою, поїхати і йому дати дулю під самий ніс.

Словом, нема мені ходу. Лісним інститутом завідував Шитов, той, що був у Ковпака в партизанському з'єднанні. В нього був один солдат, який на фронті відморозив кисті рук. Я прийшов до Шитова на прийом і кажу, що в мене таке саме становище, як у вашого солдата. Подав документи. Вертають їх мені назад, мовляв, наказ є наказ, не маємо права вас прийняти. Що робити далі?

Далі я дізнався, що існує заочний лісогосподарчий факультет Ленінградського лісотехнічного інституту. Їду я в Київ, зустрічаюся з деканом цього факультету. Він каже: «Так, є такий наказ, і в нас він діє». Я запитую: «А сліпий чи глухий має право поступити до вас?» Він відповідає: «Має». А я: «Тоді ж чого я не маю? Я ж не піаністом хочу бути. Дайте мені тільки можливість вчитися!». Він подумав і сказав: «Подавайте документи». І так він мене прийняв в інститут, і я заочно вчився. Ну раз уже таку милість виявили, допустили до навчання, то довелося ночей не спати, вчитися. А я до науки тупий був, не те що мій брат Анатоль, той весь час з відзнакою йшов, а я на трієчках плавав. Тут уже я цю науку гриз. Склав вступні іспити. В кінці року математику здав добре, в інститутській газеті відзначили. Вже знали, що я розбираюсь трохи і в фізиці, і в хімії, і в техніці. От підсовується до мене чоловічок, невисокий на зріст, у лісній формі, сам росіянин, уралець. Підходить до мене і каже: «Вот я не понимаю эту начертательную геометрию, это пространство, черт его знает...». Я кажу, що тут нічого складного, розказав, розтолкував йому, і він одразу зрозумів. Потім питає мене: «А ты работаешь где-нибудь?». Я кажу, що поки я радянський безробітний, ніде не приймають. Він тоді говорить: «Я тебя устрою у себя». Я подякував. І от він мене забрав у Бердичів, влаштував майстром лісних культур на розсаднику. У цьому розсаднику працювали дівчата з Росії; одна з них, Надька, мені подобалась. Вона почала мене тягти у секту суботників на їхні збори, затягувати мене у це болото. Я кажу: «Ходім краще в кіно». Потім директору доповіли, що я із сектанткою злигався. Він викликав мене і почав вичитувати. Я запевняю, що не так-то легко збити мене з толку. Але він все-таки мене перевів помічником лісничого; там я оженився, а потім переїхав у Новоград-Волинський район лісничим.

У цьому лісництві одного разу в лісі мене захопив ураган. Як добрався додому, то даху не було, всю жерсть зірвало. А по сусідству школа була, то з неї теж зірвало дах і кинуло об землю; трохи не долетіло до лісництва, а то подавило б і синів, і мамашу, й жінку.

Перейшов я на роботу у лісгосп, працював інженером з техніки безпеки, але весь час шукав шляхи, щоб якось вирватися з Житомирщини. Крім усього, там у лісах море комарів. Нарешті, вдалося перейти у Димерський лісгосп теж інженером з техніки безпеки.

Потім я був інженером з лісозахисту, районним лісопатологом і вже з цієї посади, маючи вже 25 років трудового стажу, пішов на пенсію. Маю квартиру, сінокос, город і так до сих пір тут живу.

От на цьому й кінець.

с. Кам'янка Димерського району Київської області, 1999