Читати книгу - "Алтин-толобас"

— Іще як може, — заперечив Фандорін. — У Гуго фон Дорна було тринадцять дочок.

Болотников так і осів у крісло.

— Тринадцять? — несподівано охриплим голосом повторив він. — Але… Але це дуже важливо! — Підхопився, підбіг до вікна, повернувся назад. — Це нечувано! Ніколи не зустрічав нічого подібного! Чортова дюжина — це трохи пахне єрессю. Дуже можливо, що ми знайдемо згадування про такий дивовижний будинок! Ось що, Фандорін, давайте поділимо поле діяльності. Я зосереджуся на архівних пошуках такого собі чорнослобідського будинку, що стояв на кам'яному фундаменті й мав по фасаду тринадцять вікон. Ви ж займетесь воротами. Крім двох уже названих застав, я відібрав іще дві: Покровську й Срітенську. Невідомо, чи стояли вони на кам'яній основі, але зате всі інші прикмети збігаються. За Покровськими воротами Земляного города розташовувалась Басманна слобода, котру можна було назвати й чорною — частину її населення становив тягловий люд. Це перше. Друге: в безпосередній близькості від цих воріт була Німецька слобода, де майже напевно мешкав мушкетерський капітан. І третє: звідти ішла дорога на Преображенське — ось вам і княжий (або, точніше, великокняжий) двір.

Магістр хотів заперечити, але Максим Едуардович нетерпляче замахав на нього: не перебивайте.

— Стосовно Срітенських воріт, то за ними починалася Панкратьєвська чорна слобода, через яку проходила дорога до села Князь-Яковлевського, заміського володіння князів Черкаських. Ось, бачите? — показав Болотников на мапі.

— Ні, Срітенські й Покровські ворота не підходять, — рішуче заявив Ніколас, прослідкувавши за пальцем архівіста. — Під Княжим Двором капітан, без сумніву, мав на увазі мизу Фюрстенхоф, розташовану неподалік од родового замку фон Дорнів.

Болотников увесь затремтів — так потрясло його це повідомлення.

— То, може… — він затнувся від хвилювання. — То, може, ви розумієте і зміст усього цього фрагмента: «яко от скалы Тео предка нашего к Княжьему Двору?» Що це за напрям?

«Південно-східний», — ледве було не відповів Фандорін, але передумав. Якщо відкрити цей, останній секрет, то напарник меткому Максимові Едуардовичу буде не потрібен. Враховуючи надмірне честолюбство і деяку етичну гутаперчевість московського світила, що виявилася в історії з бандероллю, краще виявити стриманість. Двоє північних воріт — Покровські й Срітенські, — безумовно, випадали, бо ніяких заміських вулиць, що вели в її південно-східному напрямку, від них починатися не могло.

— Точно не знаю, — сказав він уголос.

— Ви мені не довіряєте, — поскаржився Болотников. — Щось ви все-таки знаєте, та не говорите. Це нечесно й до того ж ускладнить пошуки.

— Гадаю, ви мені теж говорите не все, — доволі різко відповів Ніколас. — Ви займайтеся своїми архівами, а я зосереджуся на воротах.

Максим Едуардович пильно подивився на нього, зітхнув.

— Ну, як хочете. Але ви абсолютно впевнені, що Покровська й Срітенська застави нам не потрібні?

— Абсолютно.

— Так це ж просто чудово! Значить, у нас із вами лишаються тільки двоє воріт — Серпуховські та Калузькі! Ось вам на мапі контури вулиць і доріг, що вели від передворітних майданів у часи Корнеліуса фон Дорна: три — від Калузьких воріт, дві — від Серпуховських. Між іншим, сучасні траси — Ленінський проспект, Донська вулиця і Шаболовка в першому випадку й дві Серпуховські вулиці, Велика й Мала, в другому випадку — їх прямі спадкоємиці, проходять точно старими, історичними руслами. Вам вистачить дня на Калузький сектор і дня на Серпуховський: одміряєте п'ять разів по чотириста дев'яносто (гаразд, по п'ятсот) метрів, потім піднімемо архітектурно-топографічні дані стосовно цих земельних ділянок і визначимо головного підозрюваного. Як кажуть у вас на Батьківщині — a piece of cake![20]

* * *

Нічого собі piece of cake. На п'ятий день крокування одними й тими ж обридлими тротуарами Фандорін відчув, що починає впадати у відчай.

А спочатку ж завдання видавалося йому ще легшим, ніж Максимові Едуардовичу. Пам'ятаючи про південно-східний вектор, він вилучив магістралі, що вели просто на південь або на південний захід, і в результаті лишилася всього одна вулиця, гідна крокомірного дослідження — Велика Серпуховська.

Від Калузької площі, щоправда, теж починалась одна вулиця, що текла на південний схід, — Митна, та її було прокладено через сто літ після Корнеліуса, а значить, на увагу не заслуговувала.

Інша річ — Велика Серпуховська. Нею іще шістсот років тому проходив шлях на Серпухов, а якраз в останній чверті XVII століття тут утворилася цілком обжита й населена вулиця. За п'ятсот метрів од місця, де колись стояла кам'яна надбрамна башта, магістр виявив по ліву руку нудну склобетонну споруду стилю сімдесятих років двадцятого століття. Інститут хірургії імені Вишневського; праворуч стояв п'ятиповерховий житловий будинок з винесеними назовні синіми ліфтовими шахтами.

Інститут хірургії розміщувався на місці купецької богадільні, побудованої на згарищі садиби, що колись належала стременному конюхові Букіну. Фандорін зрадів; ось він, царський слід! Але Болотников покопався в документах і встановив, що триклятий Букін вибудувався там лише 1698 року, а що було на цьому місці до того (і чи було щось узагалі) — невідомо.

Житловому будинку дісталася ділянка, що сто років тому належала товариству дешевих квартир Московської громади прикажчиків. Що було там раніше, з'ясувати ніяк не вдавалося. Максим Едуардович усе глибше занурювався в купи запилених паперів (лише при думці про це у Фандоріна починався алергійний нежить), а магістр тепер утюжив одну за одною всі історичні вулиці, що вели від колишніх воріт Скородома на південний схід. Треба ж було чимось себе зайняти.

Після сніданку виїздив на Садове. Дивився за планом, де були ворота, й починав одраховувати п'ятсот метрів. Роздивлявся, записував номери будинків, аби ввечері доповісти Болотникову. Вздовж тротуару за Ніколасом повільно котив чорний джип, у ньому сиділи й позіхали два охоронці. Пару разів з'являвся Сергєєв. Пройдеться трохи поряд із англійцем, який ворушить губами, похитає головою і іде рапортувати начальству — тільки незрозуміло, про що.

Габунія тримав слово й магістрові більше не докучав, але страшенно мучила прив'язла пісенька про Суліко, така нелюба Йосифу Гурамовичу. Як зазвучить у вухах із самісінького ранку в такт крокам: «Я-мо-ги-лу-ми-лой-ис-кал…», так і не відлипає, просто наслання якесь.

Одного разу, після тривалих вагань, Ніколас зателефонував Алтин — увечері. Звичайно, нічого не говорив, просто послухав її голос.

— Алло, алло. Хто це? — невдоволено залунало в трубці, а потім різко так, пронизливо: — Ніко, де ти? З тобою все га…

Почав усе-таки з Покровських воріт — не стільки для практичної