Читати книгу - "Алтин-толобас"

«Поможи мені, Корнеліусе, — шепотів магістр, ідучи Новобасманною вулицею. — Відгукнися, простягни руку з темряви, мені так важко. Мені б тільки торкнутися кінчиків твоїх пальців, а далі я сам. Чому ти розрізав цидулку навпіл, половинку заховав у Кромешниках, а половинку привіз із собою?» — запитував Ніколас пращура. Пращур довго мовчав, потім заговорив: спочатку тихо, ледве чутно, потім голосніше.

«Я не знав, що мене очікує в Москві, — пояснював він, погладжуючи закрученого вуса. Обличчя не видно було, тільки ці молодецькі вуса та ще поблискувала золота сережка в правому вусі. — І не знав, чи надійний тайник у Кромешниках. Я заховав там найдорожче, що в мене було, а листа про Ліберею цілим залишити все-таки не зважився. Надто велика в ньому таємниця. Коли б у Москві на мене очікувала плаха, то ліва половина лишилася б серед моїх паперів. А про те, де шукати праву, я шепнув би вірній людині перед стратою — хай передасть синові, коли той підросте. Хто ж знав, що мені доведеться загинути не по-християнськи, після молитви й одпущення гріхів, а непокаянно, зі шпагою в руці, від стрілецьких бердишів?»

Пращур говорив давнім швабським діалектом, який Ніколас вивчив спеціально для того, щоб читати стародавні документи з історії роду. Та говорив він лише те, про що магістр міг би здогадатися й сам, головної ж своєї таємниці не видавав.

Надвечір п'ятого дня магістр дістався Таганської площі, де стояли колись Яузькі ворота. Від них на південний схід тяглись аж три давні вулиці: Таганська (раніше — Семенівська), Марксистська (раніше — Пуста), Воронцовська і Великі Каменярі.

Першою була Таганська. Ніколас понуро («сре-ди-роз-цве-ту-щих-вса-ду») поглядав навсібіч, одлічуючи кроки — їх мало бути шістсот тридцять, що більш-менш точно відповідало п'ятистам метрам.

На чотириста сорок другому кроці магістр неуважливо глянув на протилежний бік вулиці, де стояв зруйнований одноповерховий особняк, затягнутий зеленою будівельною сіткою — мабуть, реставруватимуть. Та ні, певно, зноситимуть. Будинок як будинок, нічого особливого. На вигляд — кінець минулого століття, а може, й старіший, але тоді сильно перебудований і, значить, архітектурно-історичної цінності не являє.

Зненацька до слуху Фандоріна долетів якийсь тихий звук, наче хтось покликав Ніколаса із далекої далечі, без особливої надії, що буде почутим. Він поглянув на особняк уважніше: вибиті шибки, провалений дах, крізь облуплену штукатурку стирчать чорні колоди. Здвигнув плечима, рушив далі — лишалося ще дев'яносто кроків.

Пройшов належну відстань, записав номери будинків праворуч і ліворуч. Поміркував — чи не повернутися до площі машиною, але передумав.

Проходячи повз приречений особняк, прислухався, чи не пролунає оклик знову. Ні, лише звичайні звуки міста: шелест шин, гурчання тролейбуса, що розганяється, уривки музики з парку. І все ж було в цім будинку щось дивне, не відразу помітне оком. Ніколас обвів поглядом мертві, сліпі вікна, намагаючись зрозуміти, в чому справа.

Охоронці вискочили з джипа і, роззираючись навсібіч, кинулися до довготелесого англійця, котрий раптом захитався, почав хапати руками повітря.

— Поранили? Куди? — крикнув один, підтримуючи Ніколаса під лікоть, а другий вихопив із-під поли пістолет і занишпорив поглядом по сусідніх дахах.

— Тринадцять, — пробелькотів магістр, усміхаючись суворому молодикові ідіотською усмішкою. — Тринадцять вікон!

* * *

— Моя перша помилка: назва воріт усе-таки була не означенням, а власним ім'ям. У середині сімнадцятого століття біля Новоспаського монастиря — ось тут — утворилася слобода, де жили казенні каменярі. Бачите, Фандорін, тут навіть вулиці так названо — Великі Каменярі й Малі Каменярі. Очевидно, через це Яузькі, вони ж Таганські ворота якийсь час іменувалися Кам'яними, а потім ця назва не прижилась і була забута.

Історики перебували на квартирі в Ніколаса. Знову сиділи біля столу, заваленого мапами, схемами та ксерокопіями стародавніх документів, одначе між партнерами відбувся психологічний перерозподіл ролей, який не дуже впадав у вічі, та в той же час очевидний обом. Головним тепер зробився магістр, а доктор виявився в ролі доповідача, та до того ж змушеного виправдовуватися.

— Друга моя помилка тим більше непростима. Я довільно вирішив, що сажні, про які говориться в цидулці, — це стандартна міра довжини, відома ще зі стародавніх часів. Вона набула поширення з вісімнадцятого століття: так званий косовий сажень, розмір якого 1835 року було офіційно прирівняно до сорока восьми вершків, тобто до двохсот тринадцяти сантиметрів.

Болотников підвівся, широко розставив ноги, підвів і розвів руки. Вийшла якась подоба літери X.

— Ось косовий сажень: відстань од кінчика лівої ноги до кінчика правої руки. Тому я й вирішив, що двісті тридцять сажнів — це чотириста дев'яносто метрів. А між тим — і мені соромно, що я випустив з уваги, — в сімнадцятому столітті частіше застосовували так званий маховий сажень: відстань між пальцями рук, витягнутих горизонтально, ось так. — Максим Едуардович став у позу рибалки, що хвастає рекордною здобиччю. — Це тридцять чотири вершки, тобто сто п'ятдесят два сантиметри. Виявлений вами будинок перебуває за триста п'ятдесят метрів од колишніх Яузьких воріт, тобто саме за двісті тридцять махових сажнів!

Кожне нове підтвердження своєї правоти викликало в Ніколаса солодке потепління в грудях і блаженну усмішку, з котрою тріумфатор безуспішно намагався боротися — губи самі розповзались якнайнедостойніше, що, мабуть, поглиблювало рани, завдані самолюбству доповідача. А втім, ні. Слід віддати Максимові Едуардовичу належне: він і сам настільки був збуджений і окрилений вражаючою знахідкою, що, здається, геть-чисто забув про гонор та амбіції.

— Далі, — всміхнувся він на усмішку Ніколаса. — Сучасна Таганська вулиця триста років тому була головною вулицею чорної Семенівської слободи — от вам і наша «чорна слобода». Все збігається, Фандорін, усі вказані в листі прикмети. А тепер найголовніше — про будинок. Я підняв документи з історії забудови на цій ділянці й виявив дещо цікаве. Ось, дивіться.

Колеги схилилися над копією нудного, офіційного документа з прямокутним штемпелем.

— Будинок № 15, призначений на знесення як ветхий і такий, що не являє культурної та історичної цінності, було споруджено 1823 року купцем Мушниковим. 1846-го, 1865-го й 1895-го його перебудовували. 1852-го й 1890-го він горів. Одне слово, звичайна історія звичайного московського будинку, зачепитися начебто ні за що. Але… — Болотников поклав поверх ксерокопії зошит із своїми записами. — Дивіться-но, які факти мені вдалося відкопати. По-перше, прізвище власника. Невідомо, хто саме з Мушникових спорудив будинок. Але, взагалі-то, Мушникови — доволі відома в минулому столітті