Читати книгу - "Приречені бути чужими , Ксенія Ільїнська"

Злата втомлено зайшла додому. У кімнаті стояла густа тиша, така щільна, що здавалося — вона поглинала навіть подих. Повітря застигло, важке, напружене, наповнене очікуванням. Злата сиділа на краю ліжка, напівзігнувшись, з телефоном у руці. Його холодний метал притискався до долоні, мов нагадування про реальність, що ось-ось зміниться.

Екран світився м’яким блакитним світлом. Ім’я "Ден" миготіло, беземоційне, звичне, водночас чуже. Великий зелений кружечок із трубкою кликав — натисни. Просто натисни.

Але палець завис. Немов паралізований страхом.

Серце билося десь під горлом, збиваючи ритм дихання. Тук-тук-тук — як у двері. Як попередження. Як питання: "А ти впевнена?"

« Що, як я зламаюсь? Може, ще трохи потерпіти? Може, знову зробити вигляд, що все добре?..»

Внутрішній голос кричав. Але інший, тихіший, глибший — шепотів:

"Зараз усе зміниться. Зараз я скажу правду. І більше не буде зручної брехні, не буде тіні. Буде біль. Але буде і свобода. Свобода бути з тим, для кого ти важлива"

Вона стиснула пальці в кулак, ніби збираючись із силою. Закусила губу — аж до смаку металу.

Глибокий вдих. Раз. Два.

Коли повітря вже почало обпалювати груди — натиснула.

Гудок. Один. Другий. Третій.

— Алло? — його голос був сонний, хриплуватий. Напевно, щойно прокинувся. І такий рідний... До болю.

Вона проковтнула клубок у горлі.

— Ден… Привіт. Нам потрібно поговорити. Особисто.

Коротка пауза. Легка напруга у його мовчанні, ніби він прокинувся повністю.

— Добре. Приходь.

Злата відклала телефон і ще кілька хвилин просто сиділа, впершися поглядом у темну підлогу. Пальці трішки тремтіли. Долоні були вологі. І десь глибоко — невидима тріщина, яка почала розширюватися. Але водночас… десь там, за всіма страхами, пробивалося перше, крихке відчуття полегшення.

---

Злата стояла перед дверима квартири, яка ще недавно була для неї другим домом. Стіни в під’їзді здалися чужими. Тиша тут була інша — ворожа, як перед бурею. Вона відчула, як тягне внизу живота від хвилювання. І від сорому. І від страху.

Ключ під килимком. Вона знала. Але сьогодні не скористалась би ним за жодних обставин.

Двері відчинив Ден. Без футболки, з мокрим волоссям і виразом легкого здивування, змішаного з настороженістю. Його очі ковзнули по її обличчю, потім — нижче. Він щось відчув. Її напругу. Її рішучість.

— Заходь, — промовив тихо.

Вона переступила поріг, ніби крокуючи у холодну воду. Зайшла на кухню, сіла на знайомий табурет. Руки знову стали вологими. В кімнаті пахло кавою. І його парфумом. Занадто знайомо, занадто боляче.

— Що сталося? — спитав Ден, сідаючи навпроти, витираючи рушником волосся.

Злата опустила погляд, зібрала всі слова докупи. У голові була тиша — чиста, порожня, майже як спокій. Але десь глибоко, у грудях, палала буря.

— Я знаю, — почала повільно. — Про тебе і ту дівчину. Про те, що це не було один раз. І не випадково. І навіть не з однією.

Ден завмер. Вираз його обличчя спершу не змінився — ніби не зрозумів. Потім очі злегка звузились.

— Хто тобі сказав?

— Не має значення, — вона подивилась прямо. — Я здогадувалась, напевно, ще до твого приїзду. Просто… займалась самообманом. Вдавала, що вірю.

— Це не так, — хрипко прошепотів він. — Це було… я не знаю, чому. Але я тебе любив. Люблю.

Вона мовчала кілька секунд. Потім тихо додала:

— А я… більше не можу. Я зрадила тобі теж. Я була з Алексом цієї ночі. З Алексом. Бо хотіла. І не жалкую...

Тиша впала, як розбитий стакан.

Обличчя Дена різко змінилося. В очах — шок. Потім — злість. Потім — образа. Губи здригнулися, щелепа стиснулась.

— Що? — прошипів він. — Ти… серйозно?

— Так, — твердо відповіла Злата. — І це не була помилка. Не випадковість. Я давно почала відчувати… Я просто боялася зізнатися — собі, тобі, всім.

Він різко підвівся, відкинувши стілець. Пройшовся по кухні, схопив чашку й поставив її назад так, що вона задзвеніла.

— Це через нього, так? Через цього самозакоханого типка з гітарою?

— Не через нього, — спокійно сказала Злата. — А через мене. Бо я більше не хочу брехати. Бо я більше не хочу бути тією, хто мовчить, хто терпить. Бо… я не з тобою вже давно. Лише ще не сказала цього вголос.

Ден знову замовк. Очі наповнилися блиском — не сльозами, а якоюсь глибокою образою.

— А як же все, що між нами було? Наші роки? Плани?

— Ми зламалися ще до твого від’їзду, Ден. Ми просто не хотіли дивитися на тріщини.

Декілька секунд він стояв, спираючись руками об стіл. Його дихання було частим.

— Дай мені час. Я не можу зараз... це все...