Читати книгу - "Астальдо"

Ноги у старшого Нолофінвіона підігнулися, і він впав на землю, розметавши зранені, подряпані руки. Останнє, що він почув — голос Арельде, котра вимовляла Туракано за нестриманість, і те, як батько, котрий чогось затримався біля входу, став над ним і спитав різко: «Що тут таке?»

Сад… Їх тіріонський сад у буйному квітінні… Мама… Мама Анайре в довгій сріблястій сукні, розшитій по низу та рукавам білими весняними квітами…

Мама питає, де подівся Аракано… Хитає головою… «Ти мав стежити за ним, старший сину…» Аракано пішов десь далеко… Так далеко… Так…

Обережне шкрябання у садову хвірточку… З — за неї визирає худорлявий підліток. Руде волосся акуратно укладене в косу.

«От бачиш, синку, Нельяфінве завжди причесаний волосок до волоска. А ти бігаєш розкуйовджений, не даєш мамі зачесати тебе…»

«Не хвилюйтесь, мила вуйно Анайре, я сам причешу Фіндекано, причешу прямо нині, і ми побіжимо з Туни просто вниз, а тоді до Лебединої Гавані»

«Нам не можна до Гавані, - намагається вимовити Фіндекано, — нам не можна…»

Майтімо хоче видобути гребінця з бічної кишеньки, як робив це сотні разів, але у нього немає правиці, обрубок ковзає по одягу…

«Хіба був у нас інший вихід? Не було… Хіба що до Мандосу…»

Мамині очі, сірі і прозорі, наповнюються слізьми, наче два озерця. Поволі тане знайома постать, розпливається туманом…

Білий полог шатра над головою. Тиша… Спокій. Поруч щось дихає тихо і розмірено. Тепла жива грудочка…

— Старший вую! — озивається голосок, — Астальдо…

Донька Туракано — викапана матір… Голубооке біляве дитя, що вже нині обіцяє вирости на вродливицю.

— Ви вже прокинулись? Пані цілителька звеліла дати вам оце…

У дерев’яній мисці — чищені горіхи, перемішані з медом диких бджіл.

— Пані цілителька говорить, що з цими новими світилами все переплуталось. На одному дереві і квіти, і горіхи… Але вони смачні.

Солодкого дійсно хочеться. Тіло аж стогне — прохає поживку. І ще купелі… Зараз він поїсть оцих горішків, які йому урочисто підносить мала, і до озера…

— Ось ложечка. Вона моя, я несла її від самого Тіріону.

Ложечка срібна, витворної роботи. Чи буде їм тут час робити гарні речі, а чи всі сили підуть на війну?

— Вую Фіндекано, а чому ви з татком шипіли одне на одного?

— Шипіли?

— Наче два змія… Це зле…

— Ми більше не будемо, Ітарільде. Правда не будемо.

— Про вас весь табір тільки і говорить. Це правда, що ви зачарували urqui грою на арфі?

— Я тільки зіграв їм тятивою лука, маленька…

— А ще говорять, ніби ви пройшли до отої страшної фортеці, а там, на чорному троні сидів злий Вала, і ви заграли, і він заснув чародійським сном… А біля його трону було прикуто ланцюгом родича Нельяфінве, і ви розрубали ланцюг, і втекли звідти вдвох… А ще за вами гналися urqui, багато urqui, і тут прилетів Торондор…

— Це хтось вигадав, маленька. Це казка, тільки казка.

— Ну, як же! Торондора я бачила на власні очі — ви спустилися з нього, а родич Нельяфінве лежав у вас на руках, загорнений у плащ. А отже — і все інше правда.

Фіндекано лише зітхнув. Правда була занадто страшною і грубою для дитячих вушок. Як там Майтімо? Чи вдалося Лаурендіе зцілити його? Хтось з жінок був і в цьому шатрі — окривавлені руки молодого воїна, зітерті до м’яса у відчайних спробах перепиляти ланцюг, мали нині звичний здоровий вигляд.

— Вую Фіндекано, а що таке еstel? Надія-еstel?

Фіндекано аж покинув їсти. Він не очікував такого питання від малої Ельдe.

— Що таке надія- аmdir — я знаю, — сказала Ітарільде гордовито, — це коли сподіваєшся, що тобі дадуть щось смачненьке — і отримуєш. Або коли дуже-дуже хочеш нову сукенку — і мама приносить саме таку, як бажалося. А що таке еstel?

— Це коли віриш, — здобувся Фіндекано на відповідь, — що ми всі зустрінемося колись… Зустрінемося у світі без Морінготто — мама Анайре і всі, хто зостався у Валінорі… Мій брат Аракано… Твоя мама… І ми…

— Це дуже гарна надія, — сказала Ітарільде задумливо, — я хочу мати таку… Дякую, старший вую…

Фіндекано звівся на ноги, і видибав з шатра на повітря. Табір стиха гомонів, живучи вже звичним похідним життям. Біля полога не було нікого — чемні Ельдар чесно намагалися не докучати звитяжцю, котрий сотворив неможливе. Захоче воїн-Нолдо, сам оповість… Не захоче — ніхто не буде лізти в душу. Однак, подібна чемність не заважала цікавим складати ріжні оповідки, на кшталт тієї, яку оповіла Ітарільде.

Ант-зброєносець очікував на свого княжича вже віддавна. Нандо привітався стримано і виважено, але його оченята світилися таким щастям, що Фіндекано розсміявся, скуйовдив хлопчині зачіску з двома косами попереду, авжеж, і звелів показати місце, де було б зручно вимитись.

Прохолодна вода Мітріму наче змила з молодого Нолдо сум і втому. Ант подав йому чистий одяг, подерту сорочку забрав, сказавши, що до чогось її припасує. Оскільки зброєносець стежив за речами молодого воєводи, то й знав, що чистих сорочок у cano нині — рівно одна, тобто стільки ж, скільки й у самого Анта. Фіндекано згадав, як перебирав вбранням у Тіріоні, і мимоволі пирхнув. Тканий одяг ще довго зостанеться дорогоцінністю для рушення — до тої пори, коли Нолдор почнуть жити осіло.

Ант помирав від цікавості, але нічого не розпитував. Нолофінвіону все більше подобався цей щирий, але стриманий хлопчина. Юнак одягнувся і спитав у нього:

— Що тут було, коли я щез?

Ант лише звів очі вгору, тоді мовив урочисто:

— Мене розпитував сам аran Фінголфін… Але я віддав йому вашого листа лише у призначений вами строк. Ваш вельможний брат Тургон шипів на мене, як розлючений змій, а ваша яснолика сестра теж гнівалася, але не на мене, а на отих cano, котрі на тому боці озера. Панна Аредель вважала, що рятувати свого родича мали саме вони..

— О, Арельде і не могла думати інакше, — всміхнувся Фіндекано, — дякую, Анте. Зараз ми підемо до мого шатра, дізнаємося, як там мій побратим. А потім я поговорю з татком. Мені здається, що він не дуже сердиться.

— Але він дуже страждав, — серйозно мовив зброєносець, — він не відпустив мене до княжича Фінрода, ну, до Фіна-радо,