Читати книгу - "Астальдо"

— Охоче, — сказав юнак розчулено, — а ось і наша цілителька, рівної якій немає в Ендоре…

Пані Лаурендіе лише хмикнула у відповідь на похвалу:

— Не поспішай дарувати мені гарні слова, молодий cano. Я маю для тебе дві новини — гарну і лиху. Гарна — твій друг притомний, і хоче з тобою говорити. Зла — я не можу дістатися до його fеа, щоб утримати в тілі. Цей юнак огорнув свій дух таким панциром, що мені туди не пробитись. І він боїться — боїться зняти свій захист, стверджуючи, що тоді Морок поглине його… Поговори з ним… Умов відкритися, інакше твій приятель згасне, мов полум’я свічі. Він не може їсти, воду ковтає по краплині, словом, душа його ледве тримається тіла. Поясни йому, що проклятим Суддею Нолдор нема чого робити в Мандосі.

Коли молодий Нолдо зайшов до свого шатра, який до своєї виправи ділив з братом Туракано, то побачив таке, від чого аж остовпів біля входу. Ант, який, звісно ж, пробрався до середини за ним, прошепотів захоплено:

— Він же був — наче мертвий, я бачив. О, нескорений дух…

Майтімо не лежав, а напівсидів. Під спину йому підклали згорнуті плащі, а самого Руссандола вбрали в шовкову сорочку, котра була йому, як на диво, по мірці. Фіндекано навіть згадав, чия це сорочка, з примітним візерунком з дубового листя та жолудів. Давній приятель Алмареа і Фіндекано, Еркассе, котрий теж йшов з рушенням, був майже таким на зріст, як і Руссандол. Довгі широкі рукави закривали й понівечену руку, і зап’ясток лівиці, на якій багрянів старий слід від кайданів.

Коротко обтяте руде волосся Майтімо було чисто вимите, і підрівняне. Його утримував над чолом обруч червоного золота з візерунком-блискавкою. Фіндекано пізнав і обруч — на святах Тіріону він прикрашав голову Фінарато Арафінвіона. Фінарато ж належав і плащ з тонесенької білої вовни, яким було вкрито ноги пораненого.

Пишне вбрання ще більше підкреслювало страхітливу виснаженість обличчя і тіла. Фіндекано здригнувся — йому здалося, що він бачить мерця, приготованого для вогняного поховання.

— Я огидний, так? — мовив Майтімо все тим же хрипким голосом, — жахливий вигляд, напевне…

— Майтімо Руссандоле, я не ніжна панночка, щоб ти аж настільки дбав про свій вигляд, — сказав Нолофінвіон, силячись на усмішку. — для чого ти піднявся? Тобі треба лежати…

— Я маю поговорити з тобою, брате… Я недовго тут затримаюсь, знаєш?

— Не смій і думати! — мовив Фіндекано гнівно, — опісля всього — здатися? Не смій і думати, гордий Нолдо, втекти до Мандосу — на нас там не очікує нічого доброго. Чому ти не хочеш довіритись цілительці?

— Я не можу зняти захист — він відчує… Морінготто.

— Друже, — мовив Фіндекано, присаджуючись поруч з пораненим, — Морінготто Вала, все так, але тут він не є всесильним. Його сила скута тілом, як і його дух. Він не дотягнеться до тебе.

— Я не знаю… — Майтімо опустив вії, - я не можу ризикувати… Але я маю оповісти тобі… Про Лосгар…

— Не треба, оtorno. Все минуло. Чуєш? Все…

— О, ні… Я оповім… У мене мало часу…

Майтімо підняв руку, праву, знівечену, зморщився і знову опустив її.

— Пробач, майстре-Нолдо, — прошепотів Фіндекано, — пробач, музико, скульпторе, художнику… Пробач…

— Я ще не зрозумів своєї втрати — смутний усміх майнув на змученому обличчі, - і не встигну зрозуміти, напевне. Не треба вибачатись — якби ти не наважився, то я і досі бовтався б на ланцюгу.

Фіндекано обережно обійняв друга, взяв до рук його лівицю, холодну і безживну, і мовив:

— Коли хочеш щось оповісти — то говори. Я слухатиму тебе.

— Тоді, - заговорив Майтімо, — в Арамані… Батько підняв нас по тривозі… Вантажилися ми з таким поспіхом, ніби за нами гналася лиха сила. Я забіг до тебе, забіг проститись, бо пам’ятав, як ми пливли від Альквалонде… Морські Божества гнівалися на нас, і ми могли б уже не побачитись. Я зоставив дар, звичаєвий дар поруч, бо пожалів тебе будити, у тебе був такий світлий усміх, ніби нічого не сталося — ні Альквалонде, ні прокляття Судді. А тоді побіг до корабля…

Він зітхнув і облизнув вуста.

— Може тобі водички? — спитав Фіндекано.

— Потім… Слухай… Переправа пройшла так легко, що всі аж дивувались тому. Ми знесли на берег вантаж, вивели коней, і я тільки очікував від батька команди лаштуватись в зворотню путь… Князь все не віддавав наказу, і тоді я підійшов до нього і спитав, коли починати лаштувати кораблі до переправи.

Батько подивився на мене, подивився якось так, що у мене замлоїло всередині, і спитав: «У тебе що, хтось там залишився?»…

Ну, розумієш, я до подібних жартів звик, тому й відповів теж жартом: «Фіндекано Відважний… Його потрібно привезти сюди першим. Кого з веслярів, і на яких кораблях ви пошлете назад?».

Ти ж розумієш, що ми не вперше говорили з татком про наше оtornasse, як, певне, і ти не раз спілкувався з князем Нолофінве… Я чув про якесь малювання…

— О, це давно минуло, — зітхнув Фіндекано, — отже, ти пожартував…

— Атож… Якщо татко був в доброму гуморі, то, опісля такого жарту, він усміхався, і говорив, що поміж семи синів, лише я успадкував стільки його духу, щоб суперечити йому. Якщо ж він був у поганому настрої, то сварив мене, звав зрадником роду, і виродком серед Феанаріонів, а тоді посилав робити якусь марудну роботу… Оскільки князь тоді явно був у гніві, я сподівався, що він відправить мене лаштувати кораблі і готувати команди.

Але татко раптом засміявся, мов причинний, і звелів сурмити загальний збір. Міnya Nosse вишикувалися на березі, передні стояли зі смолоскипами, бо це вже було Ендоре, варту посилили, і ходили чутки, що всяка нечисть має боятися вогню. Батько ухопив мене за плече, у мене воно потім ще кілька днів боліло, і поставив поруч з собою.

«Нолдор! — вигукнув він, — оцей виродок з поміж моїх синів насмілився запитати, кого ми привеземо сюди з того боку, і які кораблі пошлемо за ними! Так ось, я відповідаю — нікого і ніяких! Те, що зосталося позаду, я вважаю не втратою, а лише зайвим тягарем у дорозі! Вони проклинали моє імення — нехай клянуть і надалі! Нехай, жалібно