Читати книгу - "Проект «Україна». 1917—1920 рр. Постатi"

Шаповал входив до уряду В. Чехівського, займав винятково важливу для України, особливо з погляду на карколомні звиви аграрної політики у попередні два роки, посаду міністра земельних справ (26 грудня 1918 p. – лютий 1919 p.). Саме його перу належали закони Директорії про ліс і про землю, оголошені відповідно 7 і 8 січня 1919 р. Обидва закони набули нової ваги після затвердження Трудовим конгресом України. За цими законами в Українській Державі передбачалося скасувати приватну власність на всі землі без викупу, непорушною залишалась лише трудова селянська власність – не більше 15 десятин (16,5 гектара). Закон визнавав приватно-індивідуальне користування землею, але відкривав простір і для добровільної колективізації.

Як і В. Винниченко, М. Шаповал не поділяв ентузіазму тих політиків, які тріумфально оцінювали рішення про злуку українських земель 22 січня 1919 р. Не заперечуючи певного морально-політичного, навіть ідеологічного значення події, він водночас не міг не відзначити, що «ця злука була більш теоретично-юридичною, бо галицький Державний Секретаріат уперто стояв на тім, що лише на спільних Всеукраїнських Установчих Зборах буде остаточно установлено закон про форму включення західних земель в одну державну систему і організацію єдиної влади, а до того Західна область УНР мусила б бути цілком незалежною в своїм існуванні». М. Шаповал вважав, що те двовладдя, яке «злукою було фактично проголошено на одній українській землі», принесло «необчислимі нещастя для українського народу», бо не тільки не сприяло об'єднанню всіх сил народу в боротьбі проти російської експансії, а, навпаки, привело до посилення розколу через протистояння між С Петлюрою, що перебрав на себе повноваження голови Директорії, та Є. Петрушевичем – диктатором ЗОУНР.

Особливо вражали М. Шаповала – натуру цілісну, послідовну, самовіддану – численні факти обопільного зрадництва, що стали домінуючою рисою у поведінці як галичан, так і петлюрівців (а виправдовувалось усе, звичайно, скрутними обставинами). Цього він ніяк не міг вибачити політикам і навіть через багато років з великим обуренням відтворював тогочасні сторінки політичної історії України, не втримуючись на позиціях безстороннього реєстратора подій, а нещадно картаючи ганебні вчинки найнеприємнішими оцінками і гострими епітетами.

М. Шаповал розумів значення міцної армії для долі Української Держави. Коли під тиском більшовицьких військ Директорія відступила на Поділля і уряд В. Чехівського подав у відставку, він, уже знаходячись у Вінниці (лютий 1919 p.), представив українській владі проект організації земельної (селянської) армії. Вона мала базуватися на таких принципах: армія організується територіально (по селах, волостях, повітах), старшинство (офіцерство) формується з представників українських партій, селянської спілки, вчительства і дрібних селян-козаків. Російське старшинство, яке, за словами М. Шаповала, пасивно волоклося за українською владою і чекало Антанти і добровольців з Одеси, яке «саботувало, губило всю українську справу», повинно бути розпущене. Цей проект, за свідченням його автора, був прихильно зустрінутий, але в життя не проведений, бо керівництво Директорії взяло орієнтацію на Антанту, що згубно відбилося на подальшій долі і Директорії, і України.

В момент, коли принципові незгоди в керівних українських колах досягли апогею (лютий 1919 p.), M. Шаповал залишає Україну, через Галичину відправляється на дипломатичну службу за кордон – як аташе дипломатичної місії УНР у Швейцарії (щоправда, він прагнув вийти з уряду ще раніше, подавши 2 січня 1919 р. заяву голові Ради Міністрів з проханням звільнити його від обов'язків міністра земельних справ з «огляду на недугу»).

Після Швейцарії деякий час довелось попрацювати секретарем дипломатичної місії УНР в Угорщині, звідки в жовтні 1919 р. був відряджений до Праги радником Директорії з культурно-просвітницьких справ. Йому доручалося вести роботу серед військовополонених та біженців і всіх українських громадян, які перебували на території Чехословацької Республіки.

Поразка Директорії і утвердження в Україні влади більшовиків зробили неможливим повернення М. Шаповала на рідну землю. Він залишився в Празі, де розгорнув активну громадсько-політичну, просвітницьку та наукову діяльність. Він був головою Головного політичного комітету закордонної організації Української партії соціалістів-революціонерів, заснував Український громадський комітет і в 1921—1925 pp. очолював його. Ця громадська благодійницька організація за допомогою уряду Чехословаччини організувала Українську господарську академію в містечку Подебради поблизу Праги (1922 р.) та Український високий педагогічний інститут ім. М. Драгоманова у Празі (1923 p.). M. Шаповал був також організатором Всеукраїнського робітничого союзу в Чехословаччині, одним із засновників і членом наглядової ради Українського громадського видавничого фонду в Празі, видавцем і редактором журналу «Нова Україна» (1922—1928 pp.). Про цей період діяльності М. Шаповала Софія Русова у споминах писала, що він «своєю вдачею, творчою енергією, шляхетною великодушністю, своєю відданістю українській справі стояв головою вище від усієї української еміграції в Чехословаччині. Він не тільки сам неймовірно багато працював, але спонукав інших до праці, творив великі історичні факти – усі ті вищі школи, гімназії, виклади для робітників і багато інших культурних установ, що виникли з його ініціативи, це плоди його праці».

У 1924 р. Шаповал реалізує один із своїх найголовніших проектів – засновує Український соціологічний інститут у Празі (УСІ). Співробітниками інституту працювали професори С. Шелухін, Л. Білецький, С. Русова та інші. За участю М. Шаповала в 1925—1927 pp. виходили збірники УСІ «Суспільство».

За свою плідну організаційно-наукову, дослідницько-видавницьку, викладацько-просвітницьку діяльність М. Шаповал в 1929 р. був удостоєний вченого ступеня доктора соціології та вченого звання професора по кафедрі теоретичної соціології. Цей період у житті вченого виявився надзвичайно плідним. Його праці (значна частина з них опублікована під псевдонімом – М. Сріблянський) можна умовно розділити на кілька основних груп (за напрямками, предметом досліджень).

Безперечно, основним захопленням стала соціологія. Майже кожного року виходили нові й нові публікації з теоретичної і прикладної соціології: «Військо і революція (Соціологічний нарис)». – Прага – Львів, 1923; «Шлях визволення. Суспільно-політичні нариси». – Прага – Берлін, 1923; «Большевизм і Україна». – Прага, 1925; «Місто і село». – Зб. «Суспільство». – Прага, 1926; «Соціологія в Україні». – Кельн, 1926 (німецькою мовою); «Українська соціологія». – Прага, 1927 (два видання – українською і чеською мовами); «Загальна соціологія». Т. 1 (лекції). – Прага, 1930 (друге видання 1934); «Система політичних наук і соціографія (Народознавство)». – Прага, 1932; «Соціографія України – 1. Соціальна структура України». – Прага, 1933; «Суспільна будова». – Прага – Ужгород, 1936; «Соціологія українського відродження». – Прага, 1936 (перевидання – К., 1994) та ін.

М. Шаповал став і піонером української соціології, і вченим, чий внесок у вітчизняну соціологію вважається чи не найбільшим. Зробив він значний внесок в організацію досліджень в інших галузях знання і публікацій їх результатів.

Якщо М. Грушевський, за власним зізнанням, прийшов до політики через історію, то, можна сказати, перефразувавши визначного науковця, що М. Шаповал через політику