Читати книгу - "Проект «Україна». 1917—1920 рр. Постатi"

Раді, її найчисленішій (есерівській) фракції погляди на державність України, активно пропагував ідею широкої національно-територіальної автономії у федеративній демократичній Російській республіці. Так, у промові на Київському губернському українському з'їзді (17—18 червня 1917 р.) він наголошував: «Народ український повинен сам бути господарем свого краю і сам розпоряджатися тими грішми, які він збирає. Ми хочемо розпоряджатися самі своєю землею і тими багатствами, які є під землею. Це зветься автономія. Ми сказали, що цієї автономії хочемо, і від свого слова не відступимося».

Як і інші члени УПСР, М. Шаповал зайняв ліву позицію в момент обговорення Інструкції Тимчасового уряду Генеральному Секретаріатові, яка істотно обмежувала автономні права України.

На його доповідь з цього приводу збори Київської губернської Української Ради 9 серпня 1917 р. ухвалили резолюцію протесту проти цієї інструкції і висловилися на підтримку Центральної Ради та її Секретаріату «в боротьбі за проведення автономії України».

З великою радістю сприйняв М. Шаповал проголошення Української Народної Республіки, яку він розглядав як реалізацію прагнень багатьох поколінь патріотів України і як важливу перемогу курсу, що його здійснював разом з колегами з початку Української революції. Самі слова «Українська Республіка» проголошувались політиком з особливою пошаною і гордістю. «В цих двох словах, – підкреслював він, – виблискує брильянт української громадської думки і творчості в закінченій, досконалій, логічній формулі історичних стремлінь українського народу. Будучі покоління будуть коментувати ці слова, наповняти їх тим або іншим змістом, комбінуватимуть складники цього змісту, але вони не переживуть такої радості народження, яку вже пережили ми, їм не доведеться вимовити великі слова перший раз, бо вже їх вимовило наше покоління».

Республіку українського трудового народу М. Шаповал згодом вважав «великим твором нашого покоління».

Водночас, в міру наростання конфлікту з Радою Народних Комісарів, дедалі чіткішого усвідомлення невизначеності державного статусу України (автономія у складі неіснуючої федерації, неуспіхи ініціатив щодо творення останньої), М. Шаповал разом з іншими керівниками Української революції переходить на самостійницькі позиції, стає співавтором Четвертого Універсалу Центральної Ради.

Один з лідерів УПСР негативно поставився до закликання німців в Україну, виступив рішучим противником держави П. Скоропадського, висунувся на провідні позиції в опозиційному Українському національному союзі, став членом його президії і головою комісії з міжнародних питань, був одним з ініціаторів підготовки і здійснення повстання проти гетьманського режиму і окупантів.

Слід зазначити, що довгий час прибічники рішучих дій проти існуючої влади перебували у меншості. Виступи, тим більше збройні, проти П. Скоропадського, що опирався на австро-німецьку окупаційну машину, вважалися не лише фантастичними, безперспективними, але й авантюристичними, безумними, згубними. В настроях домінувало боязке очікування. «Єдиний чоловік з Н. союзу який так само як я, розумів необхідність інших методів боротьби з гетьманщиною й визнавав учасність їх, був М. Шаповал, – стверджував В. Винниченко. – І вся наша тайна організація складалась тоді з двох чоловік: М. Шаповала й мене».

Щоправда, сам М. Шаповал згадував, що план повстання було розроблено трьома членами ЦК УПСР (М. Шаповалом, Н. Григоріївим та І. Лизанівським), а потім втаємничено в нього і В. Винниченка. Природно, це істотно справи не міняло, і сміливцям довгий час довелося шукати спільників, що виявилось справою дуже нелегкою і небезпечною.

Був М. Шаповал і одним із найвірогідніших претендентів до Директорії – разом з В. Винниченком і С Петлюрою. Однак цього не сталося. Той же В. Винниченко так пояснював несподіваний поворот: «Тут не можу без великого жалю згадати, що М. Шаповал, який вклав так багато свого хисту й енергії в справу організації повстання, який так сміливо й самовіддано йшов на всі небезпеки цієї справи, й то тоді, коли більшість самого українського організованого громадянства була проти цієї справи, осуджувала її й навіть провокувала, що він в останній момент мусів одмовитись від дальшої участи в керівництві всією справою. Попереднє напруження нервів, ховання по конспіративних закутках, надзвичайна витрата сил, усе це підірвало на той момент здоров'я його й він мусів одмовитись».

У 1927 p. M. Шаповал вважав, що ще не прийшов час розкрити всю правду про те, чому він не ввійшов до складу Директорії, обмежившись, по суті, двома аргументами: фізичною перевтомою, погіршенням стану здоров'я і бажанням уникнути ймовірних конфліктів з С. Петлюрою, неприязні стосунки з яким тяглися ще з часу вимог М. Шаповала у Центральній Раді увільнити С. Петлюру з посади генерального секретаря військових справ у грудні 1917 р.

Хоча Микита Юхимович згоджувався на будь-яку іншу роль, окрім верховного проводу Української революції, важливі функції організатора багатьох конкретних справ підготовки і проведення повстання він здійснював по суті самотужки. Разом із В. Винниченком, якого він змінив 14 листопада 1919 р. на посаді голови Українського національного союзу, вважав, що у відновленій УНР влада повинна належати лише трудящим класам, «трудовій демократії» – селянству і робітництву і реалізуватися через трудові Ради. Ці ідеї він сповідував і в подальшому, вважаючи, що національна революція в Україні з неминучістю переростає в соціальну і лише незалежна Україна, повновладними господарями в якій стануть українські трудящі класи, може бути стратегічною метою визвольної боротьби. «Коли мої настрої тепер відповідають моїй програмі, – і через багато років писав М. Шаповал, – то це сталось тому, що коли я вивчив дійсність українську, то я собі сказав, що мушу йти з трудовим народом. Тим більше це було мені потрібне, що як мій батько до смерті був пролетарій, так і я своє життя молодше провів, як робітник в Донбасі. Я був серцем завжди з трудовою Україною, але після вивчення обставин життя і розумом став на революційну селянсько-робітничу програму, а щоб переводити цю програму в життя, щоб виявити свою волю, то я записався до партії соціалістів-революціонерів.

Щоб жити повним життям, треба, щоб воля, розум і серце були в згоді. Тоді й буде те щастя, за яким тужить кожна мисляча істота.

Я й щасливий, що належу до партії соціалістів-революціонерів, одверто стою під її прапором, як жовнір української соціальної революції. І коли ви мене питаєте, що робити, яким шляхом іти, то я вам можу сказати лиш ту правду, що сам маю, лиш той шлях, яким сам іду. Двох або різних правд нема: є лише одна правда і тому я закликаю вас стати під прапор революційного соціалізму і йти під ним до соціальної революції, котра одна приведе нас до великої мети: української соборної, самостійної, трудової, соціалістичної республіки». По суті тут викладена програма, якої М. Шаповал дотримувався все свідоме життя, прагнув послідовно реалізувати, якими б можливостями не володів.

За часів Директорії М.