Читати книгу - "Незнайомка з Вілдфел-Холу"

Містер Гаргрейв зробив паузу і поглянув на мене.

Не сказавши й слова, я підвелася і вибігла надвір. Годі вже було терпіти цю невизначеність – я мусила з’ясувати всю правду. Я подалася до чагарнику. Не встигла я добігти туди, як мене зупинили голоси.

– Ми занадто вже засиділися – він повернеться! – сказав голос леді Лоубаре.

– Звісно ж, ні, дорогенька! – відказав мій чоловік. – Та ти можеш перебігти галявинку і пробратися в дім, а я прийду згодом.

Мої коліна затремтіли, голова пішла обертом. Я ладна була знепритомніти. Але вона не повинна бачити мене такою. Я відступила в кущі і сперлась об дерево, аби дати їй пройти.

– Ах, Гантингтоне, – докірливо зауважила вона, зупинившись на тому місці, де я стояла з ним минулої ночі, – це тут ти поцілував оту жінку!

Він вийшов з кущів і відповів із недбалим сміхом:

– Але ж, дорогенька, я не міг цьому зарадити. Ти ж знаєш, що я повинен бути із нею чесним, поки можу. Ти безліч разів цілувала свого чоловіка, і я не скаржився на це!

– Але скажи мені, ти ще любиш її? – запитала вона, поклавши долоню йому на руку і зазираючи йому в обличчя.

– Нітрохи, присягаюся усім святим! – відповів він, цілуючи її в розпашілу щоку.

– Боже, я вже маю йти! – вигукнула вона.

Тепер він стояв просто переді мною, але я не могла вийти і поговорити з ним віч-на-віч: язик мій прилип до піднебіння, я насилу трималася на ногах, а серце шалено калатало. Здавалось, я втратила свідомість, але водночас бачила, як його постать проходить повз мене, і виразно чула, як він каже: «Твій дурень вже йде! Біжи, Анабелло, біжи! Ага, він не побачив! Правильно, Гримзбі, затримай його!» І навіть його тихий сміх долинув до мене.

– Боже, допоможи мені! – прошепотіла я, падаючи на коліна і дивлячись на освітлене місяцем небо, що прозирало крізь ріденьке листя.

Душа моя волала від розпуки, та не могла висловити свій біль у молитві, аж порив нічного вітру остудив моє чоло і я потроху добрела до тями. Якась небесна сила зглянулася на мене: я зітхнула вільніше, погляд мій прояснився, і тепер я виразно бачила місяць, легенькі хмаринки, що пропливали у височині, й далекі зорі, що мерехтіли на тлі нічного неба. Я знала, що Господь почув мене. Я відчувала, що Він не покине мене, що Він дасть мені снаги, аби витримати всі випробування, й урешті таки приведе мій човен до тихої пристані.

Я підвелася і попрямувала до будинку. Насилу я увійшла до передпокою, як значна частина моєї сили та мужності покинула мене, – тут вся обстановка була для мене відразливою. Як можна тепер жити у цьому домі! Джон побачив мене і сказав, що незабаром подаватиме чай і хазяїн бажає знати, чи я прийду.

– Попроси місіс Гатерслі бути такою ласкавою і запарити чай, Джоне, – наказала я. – Скажи, що мені сьогодні недобре і я прошу вибачення.

Я пішла до їдальні, де була тільки тиша і темрява, і почала швидко міряти її кроками, поринувши в свої гіркі думки. Як же відрізнявся цей вечір від учорашнього! Той був останнім проблиском щастя у моєму житті. Ото вже дурна я була, коли почувалася такою щасливою! Тепер я розуміла, чому Артур так дивно зустрів мене тоді: гадав, що то коханка, і жахнувся, побачивши свою дружину. Зрозуміла я те, що Гатерслі та Гримзбі говорили про його кохання до неї, а не до мене.

Я почула, як відчинилися двері вітальні, хтось перетнув залу і почав підніматися східцями. Це була Мілісент, вона йшла поглянути, як я почуваюся, – більше нікому не було до мене діла. До цього моменту я стримувалася, щоб не заплакати, та зараз сльози потекли ручаєм. Я чула, як вона шукала мене і, не знайшовши, повільно спустилася вниз. Може, вона й до їдальні загляне? Ні, вона пішла у протилежному напрямку, до вітальні. Я була рада, бо не знала, що казати їй. Я не хотіла нікому звіряти своє горе. Я сама завдала на себе цей тягар, тож і нестиму його сама.

Коли настала пора спати, я втерла сльози і спробувала заспокоїтися. Сьогодні я маю побачитися з Артуром і поговорити з ним; але я зроблю це спокійно: ніяких сцен, нічого, чим можна було б похвалитися друзям, з чого можна було б посміятися з коханкою. Я тихо відчинила двері й, коли він проходив повз мене, звеліла йому ввійти.

– Що з тобою таке, Гелено? – запитав він. – Чому ти не прийшла на чай? І якого дідька ти сидиш тут, у темряві? Що з тобою… ти схожа на примару!

– Не має значення, – відповіла я, – принаймні для тебе; тобі вже немає до мене ніякого діла; та й мені вже байдуже до тебе.

– Привіт! а це ще що за чортівня? – пробурмотів він.

– Я покину тебе завтра, – продовжувала я, – і більше ніколи не з’явлюсь під цим дахом… – я затнулася, бо горло моє здавили спазми.

– Дідько б тебе вхопив, та в чому справа, Гелено? – заволав він. – На що ти натякаєш?!

– Ти пречудово знаєш, на що. Давай не гаяти часу на зайві пояснення, а натомість скажи мені, чи ти?…

Він палко присягнувся, що нічого про це не знає, що це якась пліткарка зганьбила його ім’я, а я, дурепа така, повірила.

– Не викручуйся і не суши собі мізки, щоб відбрехатися! Хіба я повірила б чуткам? Я була в чагарнику сьогодні увечері й сама все бачила і чула.

Цього було достатньо. З його уст зірвався придушений вигук приголомшення і жаху.

– Ну, зараз мені буде! – пробурмотів він і, поставивши свічку на найближчий стілець, став переді мною, склавши руки на грудях.

– Гаразд, та й що з того? – зухвало запитав він.

– Я хочу знати тільки одне: чи дозволиш ти взяти мені дитину і те, що лишилося від мого посагу? Я піду від тебе.

– Куди?

– Туди, де дитина не зазнаватиме твого згубного впливу, я буду позбавлена твоєї присутності, а ти моєї.

– Ні.

– А якщо я заберу дитину, а гроші полишу тобі?

– Ні. Ти думаєш, я збираюсь ставати об’єктом пліток для усього краю через твої вередливі капризи?

– Що ж, тоді ми лише формально будемо чоловіком і жінкою.

– Дуже добре.

– Я – мати твоєї дитини, і твоя економка, не більше. Тож тобі немає потреби вдавати кохання, якого ти вже не відчуваєш: я більше не вимагатиму від тебе ніяких пестощів,